повноваженнями, щоб оголосити про зниження податків, ще інші, не висуваючи жодної гіпотези й не пропонуючи жодного рішення, яке могло б розв’язати проблему, заявляють, що тільки наївні люди могли б повірити у зниження податкового навантаження та зміну тодішньої системи на користь платника податків, а щодо причин такого масового напливу людей в одне місце, то їх завжди можна знайти, якщо ті, хто звик користуватися лише готовими даними, завдадуть собі клопоту приділити певну увагу вивченню колективної думки та колективної уяви. Не випадає сумніватися тільки в тому, що там зібралося від чотирьох до п’ятьох тисяч людей, якщо не брати до уваги жінок і дітей, і що всі ті люди в якусь певну мить виявили, що в них немає чого їсти. Як могло статися, що народ, такий передбачливий, такий звичний подорожувати, народ, який мав звичку брати в дорогу окраєць хліба та шматок в’яленого м’яса навіть тоді, коли йшлося про подорож від села до села, цього разу не мав при собі нічого їстівного, ніхто ніколи не намагався й не намагається пояснити. Але факти є фактами, а факти свідчать про те, що там зібралося від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч осіб, якщо цього разу ми не забудемо про жінок та дітей, які не мали жодної ріски в роті уже протягом невідомо скількох годин і рано чи пізно мали розійтися по домівках, хоч не випадало сумніватися, що багато з них помруть у дорозі від голодного виснаження або сядуть біля дороги й почнуть жебрати милостиню в перехожих. Як і завжди в таких випадках, першими запхикали діти: Мамо, я хочу їсти, й небезпека того, що ситуація вийде з-під контролю — як стануть казати потім, — наростала з кожною хвилиною. Ісус перебував у самій гущі того натовпу, з ним були Марія Магдалина, а також його друзі, Симон, Андрій, Яків та Іоанн, які після пригоди зі свиньми й того, що сталося потім, майже не розлучалися з ним, але на відміну від решти людей вони не забули прихопити з собою кілька рибин та кілька хлібин і цілком могли б перекусити, але їсти на очах у голодного натовпу було б не тільки виявом безсоромного егоїзму, а становило певну небезпеку, адже від необхідності до закону лише один короткий крок, а ще від часів Каїна відомо, що найефективніше правосуддя — це те, яке встановлюють за допомогою власних рук. Ісусові навіть на думку не спадало, що він чимось зможе допомогти такій масі народу, що влаштували таку неймовірну тисняву, але Яків та Іоанн із тією впевненістю, яка притаманна людям, що були очевидцями великих подій, підійшли до нього й сказали йому: Якщо ти зміг вигнати з тіла чоловіка безліч демонів, які його вбивали, то напевне у твоїй спромозі зробити так, щоб ці люди отримали їжу, без якої вони помруть. Звідки ж я візьму їм їжу, якщо в нас є лише ті кілька рибин та кілька хлібин, які ми взяли із собою? Ти син Божий, і ти зможеш нагодувати їх. Ісус подивився на Марію Магдалину, і вона сказала йому: Ти дійшов до такої межі, звідки відступати вже не можеш, і на обличчі в неї був вираз жалості, але Ісус не зрозумів, кого їй було жаль — його чи голодних людей. Тоді він узяв шість хлібин, які були в них із собою, розломив кожну на дві половини й роздав їх своїм супутникам, те саме зробив і з шістьма рибинами, залишивши одну рибину й одну хлібину також собі. Потім сказав: Ходіть за мною й робіть те, що я робитиму. Ми знаємо, що він робив, але ніколи не зрозуміємо, як йому це вдалося. Він підходив до людей, відламував по шматочку від своєї хлібини та своєї рибини й давав кожному, але виходило так, що кожен одержував у нього з рук по цілій хлібині й цілій рибині. Те саме робили Марія Магдалина й четверо його друзів, і там, де вони проходили, ніби благодатний вітер пролітав над житнім полем, підіймаючи полеглі колоски, — і наче відроджене жниво під вітром, шелестіли роти, які жували їжу й чиї уста славословили того, хто їх нагодував. Це Месія, казали одні. Це чарівник, казали інші, але нікому з тих, що там були, не спало на думку, що перед ними син Божий. А Ісус казав їм усім: Хто має вуха, нехай слухає, якщо ви не поділитеся, то й не розмножитеся.
Дуже добре, що Ісус сотворив чудо, коли в ньому виникла велика необхідність. Але навряд чи слід ставити йому за провину, що він сотворив його, коли такої необхідності не було, а радше навпаки. А саме це сталося в уже згадуваному випадку зі смоковницею. Ісус ішов дорогою через поле, відчув голод і, побачивши віддалік смоковницю, вкриту зеленим листям, підійшов до неї, сподіваючись, що знайде на ній плоди, але наблизившись, побачив лише листя, бо то була не та пора року, коли смоковниця плодоносить. Тоді він сказав: То нехай же ніколи не буде на тобі плодів. І смоковниця відразу всохла. Сказала Марія Магдалина, що була тоді з ним: Давай тому, хто потребує, але не проси в того, хто не має. Розкаявшись у своєму вчинку, Ісус наказав, щоб смоковниця ожила, але вона так і залишилася мертвою.
* * *
Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, — адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, — щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, — підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? — й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що-небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в
