Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

Валеря вже зібрался повернутися до себе, розгнівана і збита з пантелику, коли з темряви донісся відчайдушний крик. Голос був жіночий.

— О, допоможіть! На допомогу! В ім’я Сета! Ой-й-й! — голос затихнув удалині, і Валерії здалося, що вона чує тихий сміх.

Кров застигла в жилах Валерії. Що трапилося з Ясалою там, у непроглядній пітьмі? Поза сумнівом, це був її голос. Яке лихо очікувало на неї? Внизу ховався ксоталанкієць? Але Ольмек запевняв, що катакомби Текультлі відокремлені від інших міцною кам’яною стіною. Та, крім того, і сміх не належав людській істоті.

Валерія так заквапилася назад, що навіть не зачинила двері, що вели у підземелля. Вона дісталася своєї кімнати і засунула засув. Потім взула чоботи, підперезалась і вирішила піти в кімнату кімерійця, щоб умовити його (якщо він ще живий) утікати геть із цього диявольського міста.

Вона вже відчинила двері в коридор, коли почула у залі передсмертні стогони. Далі почувся тупіт утікаючих ніг і брязкіт зброї…

5. ДВАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОГОЛОВИХ ЦВЯХІВ

У вартівні на поверсі Орла сиділи двоє воїнів. Їхні недбалі пози зовсім не свідчили про втрату пильності. Штурм бронзової брами міг розпочатися будь-якої миті, та протягом багатьох років жодна зі сторін не зробила такої спроби.

— Чужоземці — сильні союзники, — сказав один із воїнів. — Гадаю, що завтра Ольмек виступить на ворога.

Він говорив, як солдат на справжній великій війні. В маленькому світі Ксухотля будь-яка жменька озброєних людей вважалася армією, а порожні зали між двома фортецями — країною, яку належало завоювати.

Інший воїн задумався.

— Припустімо, за їхньої допомоги нам вдасться покінчити з ксоталанкійцями, — сказав він нарешті. — А що потім, Ксатмеку?

— Як це що? — здивувався Ксатмек. — За кожного з них ми заб’ємо по цвяху. Полонених спалимо, обдеремо живцем або четвертуємо.

— А потім? — наполягав перший. — Потім, коли їх не буде? Дивно навіть якось — не буде з ким битися… Все своє життя я рубався з ксоталанкійцями й ненавидів їх. Чим я житиму, коли ворожнеча закінчиться?

Ксатмек знизав плечима. Його власні думки ніколи не спрямовувалися так далеко.

Раптом обидва почули за брамою якийсь шум.

— Ксатмеку, до брами! Я подивлюся через Око…

Ксатмек із мечем у руках притиснувся до, брами, напружуючи слух, а його товариш поглянув у систему дзеркал і побачив, що перед воротами повно людей! Мечі вони тримали в зубах, а вуха заткнули пальцями. Один із них — на ньому був султан53 із пер — підніс до губ сопілку і, тільки охоронці зчинили тривогу, почав грати.

Голос застиг у горлі стражника, коли високий, незвичайний писк пройшов крізь металеву браму й торкнувся його вух. Ксатмек упав біля воріт, немов паралізований. Інший воїн, що знаходився подалі, відчув загрозу в цьому диявольському свисті. Високі звуки, немов невидимі пальці, встромилися в його мозок, наповнюючи його чимось чужим і божевільним. Страшенним зусиллям волі йому вдалося скинути чари й відчайдушним голосом вигукнути сигнал тривоги.

І тоді музика змінилася, нестерпний свист став різати барабанні перетинки. Ксатмек застогнав від нестерпної муки, і рештки розуму залишили його. У нестямі він розімкнув ланцюг, відкрив браму і з мечем у руках кинувся до зали, перш ніж товариш устиг його зупинити. Негайно ж у нього встромилася дюжина клинків, і по його скривавленому тілу з гарчанням промайнув гурт ксоталанкійців. Їхній торжествуючий крик наповнив зали й кімнати Текультлі.

Стражник, що залишився живим, виставив списа й лише тут зміркував, що ворог у фортеці! Вістря його списа встромилось у чийсь живіт, і більше він нічого не бачив — удар шаблі розкроїв йому голову.

Крики й брязкіт зброї розбудили Конана. Він скочив із ліжка, схопив меча і, підбігши до дверей, розчинив їх навстіж. У коридор він вийшов саме тоді, коли по ньому мчався воїн Текультлі.

— Ксоталанкійці! — гарчав він. — Вони у фортеці!

Конан помчав коридором і наткнувся на Валерію, яка вискочила зі своєї кімнати.

— Що коїться, хай йому чорт? — закричала вона.

— Кажуть, прорвалися ксоталанкійці, — сказав він. — І схоже, що це правда.

Утрьох вони заскочили до тронної зали. Видовище, яке постало перед ними, було найкривавішим жахом. Близько двадцяти чоловіків і жінок, із зображеннями білих черепів на грудях, зчепилися з людьми Текультлі. Жінки обох кланів билися нарівні з чоловіками, і підлогу в залі встеляли мертві тіла.

Ольмек, лише в пов’язці на стегнах, бився біля свого трону. Таскела прибігла зі своїх покоїв із мечем у руці.

Ксатмек і його напарник були вбиті, і тому ніхто не міг пояснити людям Текультлі, яким чином ворог увірвався у фортецю. І тим більше ніхто не міг пояснити причини цієї шаленої атаки.

Втрати ксоталанкійців були більшими, а становище жахливішим, аніж вважали їхні вороги. Союзник, покритий лускою, був скалічений, Палаючий Череп убитий, а один із чотирьох воїнів перед смертю встиг повідомити про двох білошкірих воїнів, які укріпили сили ворога. Цього було достатньо, щоб довести їх до відчаю й кинути на ворогів.

Люди Текультлі заспокоїлися вже від першого шоку, втративши кілька життів, і люто билися, а стражники з нижніх поверхів чимдуж поспішали, аби пристати до бою.

Це була битва диких собак, сліпа, безжальна, до останнього подиху. Все більше яскраво-червоних плям розцвітало ца пурпурній підлозі. Тріщали столи й крісла зі слонової кістки, падали оксамитові штори — і теж забарвлювалися червоним. Це була кривава кульмінація кривавого півстоліття, і всі це розуміли.

Та результат битви був вирішений наперед. Люди Текультлі, що й так удвічі кількістю переважали супротивника, збадьорилися, коли до бою вступили їхні світлолиці союзники.

А вони увірвалися, немов ураган, що ламає молодий ліс. Сила Конана перевищувала силу трьох тлацитланів, і жоден із них не міг порівнятися з ним у стрімкості. В цій людській гущавині він рухався зі швидкістю блискавки і сіяв смерть, немов вовк в овечому стаді, залишаючи за собою купи покалічених тіл.

Поряд з ним із посмішкою на вустах билася Валерія. Вона перевершувала силою звичайного чоловіка, але була значно небезпечнішою. Меч в її руці здавався живим. Якщо Конан повергав своїх супротивників тяжкістю й силою удару, розбиваючи голови та випускаючи кишки, то Валерія спочатку приголомшувала ворога своїм незрівнянним фехтувальним мистецтвом. То один, то інший воїн падав із пробитими грудьми, не встигнувши навіть замахнутися. Конан ішов залою як буря, що змітає все на шляху, Валерія ж здавалася примарою. Вона постійно міняла позицію, рубала й колола, а всі мечі, направлені в неї, пробивали повітря. Вороги