Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

— У найбанальнішому.

— Дійсно. Ну хто б ще зумів так сказати! — здивувалася вона.

— Ну, досить уже, потім будете шепотітися, — заявив Тарас, що взявся не знати звідки. — Сідаємо. Починаємо з холодних закусок, а там і шашлички достигнуть.

Вони розсілися на двох схрещених колодах, навколо столика, поставленого у кутку. На ньому серед царства нарізаних огірків, помідорів та м'ясних закусок стояли пляшка горілки і шампанське. Медвідь кректав найголосніше, влаштовуючись на краю колоди.

— Та не переживайте так, Ілля Петрович, — намагалася підбадьорити його Ольга. — Усі невдачі мають тимчасовий характер.

— Дійсно, — підхопила Людмила, — життя — воно наче зебра: біла смуга — чорна, знову біла...

Голоюх на той час вже розливав по чарках.

— Еге...— пробурмотів Ілля. — Один зібрався вішатися. Дзвонить на телефон довіри, а йому там так само починають вішати локшину на вуха про білі та чорні смуги. Ну, він і вирішив відкласти. Думає — дай, перевірю. А за місяць дзвонить знову. Питає: «Пам'ятаєте мене?». Вони кажуть: «Пам'ятаємо, раді, що ви не повісилися». А він каже: «Знаєте, а ви були праві щодо отих смуг. Тільки то була біла».

Усі засміялися.

— Ну, ви як скажете... — стояла на своєму Ольга, — але у вашому випадку буде навпаки. Побачите — вам ще до вечора пощастить.

— Дійсно, — погодився Олег. — Зараз твоє життя миттю зміниться на краще. Хильнеш сто грам і зрозумієш, наскільки це правильно. У тебе хоч дружина вміє машиною керувати?

— Куртку вдягни, — сказала Медвідева дружина. — Вмію я керувати. Але це не означає, що можна припинити себе контролювати. Вдягнися, я серйозно кажу. Он як тут сифонить...

Зітхнувши, Ілля пішов по куртку.

***

Свято йшло повним ходом. Закуски на столі поменшало. Горілки у пляшці залишалося менше половини. За столом точилася поважна бесіда.

— Це ще слабо! — гаряче доводив Тарас. — А ось такого у вашому Харкові точно не було. Уяви собі, орала баба город і вела коня. Руки за спиною, у руках мотузок, кінь за нею. А кінь такий, що зайвий раз і ногою не ступить. Шкапа, одним словом. І, уяви собі, в цього мерина стається жахливий заскок по фазі — він бере і бабуню кусає ззаду за голову. А ти, міський, знаєш, які в коня зуби? Одним словом, привозять бабуню — там, де має бути волосся, голий черепок світиться. Ніхто ще такого не бачив. Малевича викликали. Він каже — давайте назад пришиємо. Дійсно, я читав потім — іноді таке приживається.

— То що ж ви пришивали? — не зрозумів Олег.

— Як що? Дід скальп цей відкушений у коняки забрав і у жмені привіз.

Ілля підвівся, щоб відійти.

— Ну, скажи, що саме так і було! — не вгавав Тарас.

— Дійсно, саме так усе й відбувалося, — без особливого оптимізму промовив Медвідь, відійшовши за дерева.

— Глянеш на шашлики? — крикнув навздогін Олег.

— Гляну.

Він підійшов до мангалу, перекрутив шампури і рушив далі, прискорюючи крок. Зайшовши за дерева, Ілля озирнувся і почав розстібати ширінку, переступаючи з ноги на ногу. Погляд його ковзнув донизу на траву.

Те, що він побачив там, примусило відразу забути про насущні проблеми. Навіть розхотілося мочитися. Заплутана у траві, на землі лежала купюра номіналом у сто гривень. Залишивши у спокої наполовину розстібнуту ширінку, Ілля зігнувся і взяв гроші. Купюра була новою, складеною учетверо. Від довгого лежання на землі вона дещо розпрямилася. Недовірливо оглянувши гроші, Ілля поклав їх до кишені.

Вигляд завідуючого, що повернувся від шашликів, був дещо здивований. Жінки помітили це.

— То я не зрозумів до пуття, — запитав Олег, — шкіра на голові в бабці прижилася, чи ні?

— Можна вважати, що прижилася, — відповів Тарас.

— Як це?

— Довгий час залишалось незрозумілим, живий клапоть, чи ні. А потім порожевів, і рана навколо загоїлася. От тільки волосся геть усе повипадало. Так і залишилася бабуня з поважною лисиною.

— Цікаво, — погодився Олег. — То як там шашлики?

— Майже готові, — задумливо промовив Ілля.

— А ти чого такий?

— Дійсно, — помітила Люда, — що сталося? Він якийсь дивний звідти повернувся. На Ольгу якось так позирає...

— А із вас хтось ходив ось туди? — Медвідь пальцем вказав напрямок. — Ось за ті дерева.

— Що нам там робити? — здивувалася Ольга.

— Ну, я не знаю... То був там хтось, чи ні? Серйозно питаю! Хто не скаже, нехай на мене потім не ображається.

— Лякає, — зауважив іменинник. — Я не був. Клянуся.

— Ну, і я, припустимо, не ходив, — сказав Олег.

— І ми не ходили. А що сталося?

— Я сотку знайшов, — заявив Ілля.

— Доларів? — не зрозумів Тарас.

— Тобі би зразу й доларів... Гривень.

— Молодець! — сказав Олег.

— Я ж казала, що вам ще до вечора пощастить! — скрикнула Ольга. — А ви не вірили!

— Не зрозумів, це що, дійсно, не чиєсь із вас? — Ілля глянув на дружину. — Може, ти підкинула?

— Добрий день... — здивувалася вона. — Я звідки знала, у який бік ти підеш?

На обличчі Медвідя проступила явна посмішка, яку не важко було розрізнити. Він сховав до кишені гроші, які, очевидно, вже збирався віддати тому, хто загубив, і промовив:

— А чого ж застілля зупинилося? Ми святкуємо, чи ні?

***

На імпровізованому столі серед галявини давно припинили їсти та пити. Пляшка горілки скінчилася, а шампанського зали

шалося більше половини. Жінки про щось шепотілися окремо, ласуючи нарізаними фруктами та цукерками, а чоловіки захоплено продовжували «дискусію».

— Так ось, — оповідав Олег чергову харківську історію, — приходить цей Волошин на роботу зранку з дикого бодуна. Ну, розумієте — голова розвалюється, увесь зелений. Він поверхом нижче у кардіології працював. Йому би лише сісти десь так, щоб ніхто не бачив, а о першій потихеньку втекти додому спати. Тільки-но він сховався в ординаторській, чимчикує одна його хвора — бабуся «божий одуванчик». Така... ну, словом, з наших добротних, ще радянських пенсіонерок. У Тачанові таких немає. А по великих містах ще живе ця категорія людей. Вони витримали Гітлера, Сталіна і навіть десять років самостійної держави. У них свої погляди на життя, які не виправиш ніякими