Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Командор поглянув на стіл; його жовті очі наповнилися жалем за чимось дуже далеким від спокути. За словами Розбишаки, у них зі Шкурою був роман — найпалкіший від часів Елеонори Рузвельт і Лорен Гікок.[266]

Вони разом були завсідницями пікету під воротами «Півникової ферми». Вони разом мандрували пішки Стежкою Тихоокеанського хребта[267]. Татуювання на його зап’ястку… її зап’ястку… зап’ястку Розбишаки, як вона пояснила, то був лабріс[268]. Двосічна сокира, з Криту часів мінойської цивілізації. Лабріс — символ матріархальних культур.

Коли Шкура померла, Розбишака переконала літніх чоловіка та жінку прикинутися її батьками і вдавати, буцімто вона є їхнім сином. З їхньою допомогою Розбишака й прокралася в клініку, щоб отримати тіло своєї втраченої коханої. Просто епічні пригоди з грецької міфології, та й годі.

У Кевіна Клейтона від цього плану аж дух зайнявся. Оце — геройство! Й подумки він уявив, як б’ється за те, щоб визволити Мінді. Та вона була немов забута дрібничка, щось таке, що колись мало над ним владу й від чого голова враз і негайно йшла обертом, так що землі під ногами не чуєш, але тепер ця влада втрачала над ним силу.

На п’ятому тижні вони майже втратили всяку надію. Навіть світло лазерного промінця потьмяніло. Та Кевін і далі чатував ночами. І тільки Розбишака підтримувала йому компанію. Тим часом як решта ніжилася в теплих постелях; від постійного стояння навколішки Кевінові боліли коліна. Його руки тремтіли від холоду, та він відправляв послання невідомому, сигналячи тире-два-тире-крапка-три крапки та покусуючи, щоб не заснути, власного язика. І хай його плоть виснажилася, та віра його залишалася непохитною.

Вони сиділи в пітьмі, надсилаючи повідомлення, і Кевін ділився з Розбишакою планами на те, як він витратить свої двадцять тисяч. Він вирветься звідси, і вони з Мінді втечуть світ заочі. І поїдуть туди, де заходить сонце, і десь там на заході знайдуть «гніздечко», щоб оселитися. Їхня головна мета — народити та ростити цих близнюків.

Коли Розбишака не відповідала, Кевін і сам замовкав. Цілісінькі ночі, удвох у темряві, розмови — це йому нагадувало дещо. Дещо зі школи. Одну книжку. Про старі часи, про хлопчика, який утік з дому, та про збіглого раба. Вони ще на плоту сплавлялися по Міссісіпі. Не книжка, а нудьга нестерпна. Усе, про що розпатякував невільник-утікач, не мало жодного сенсу. Як на Кевіна, той раб був просто неграмотний бовдур.

Задля сміху він розповів Розбишаці про свій фортель з пустельними щурами. Хто-хто, а вона мала б лягти зі сміху.

Та Розбишака лише прикро зиркнула в його бік і презирливо відкопилила губу. І похитала головою, ніби вибачала йому його необізнаність.

Кевін набрався відваги. Не дивлячись Розбишаці у вічі, він запитав: «А ти не боїшся потрапити до пекла?» При цьому він не припиняв відправляти в невідомість світлові сигнали азбукою Морзе. На плаву в океані ночі.

Розбишака позіхнула: «Спробуй зрозуміти мене правильно, гаразд? — Вона пригнічено всміхнулася: — Та для мене потрапити до пекла, однаково що опинитися в раю і бути змушеною удавати решту вічності, що я така сама, як ви».

По обіді вони копирсалися в нутрощах Бетсі. Нутрощах Шкури. Тепер від усвідомлення того, що раніше це був хтось реальний, колупатися в її тельбухах було значно важче, принаймні для Кевіна. Оце тепер майже всі шви, накладені на її тулубі, були зняті. Її тіло, за винятком голови, виглядало дещо сплющеним і немовби трохи розпливлося. Нагадувала вона зараз підстилку з тигрової шкіри. Вигляд самої лише незайманої голови, навколо якої кружляють кімнатні мухи, нагадав Кевіну епізод із ще однієї книжки, яку вони повинні були читати за програмою. Щось про школярів, котрі через авіакатастрофу опинилися на безлюдному острові без жодних засобів до існування[269]. Щось таке, що з власної охоти читати не схочеш, та мусиш. Після того як по цій повісті написали тести, єдина подробиця, яку Кевін міг згадати, були чорні мухи і пара зламаних окулярів. На сьогодні він був єдиним пацієнтом клініки, котрий знав про Шкуру та Розбишаку і їхнє багатостраждальне кохання, що народилося під нещасливою зорею.

Шкура перетворилася на руїну. Розвалище органів і подібної всячини, шкарубкої й консервованої. Серце і шлунок, усе перемішалося. Наприкінці занять Командор збирався влаштувати їм іспит з анатомії. Ті, хто навчалися тут раніше, написали на кількох органах шпаргалки. Печінку розпізнати було за іграшку, але хтось незмивним фломастером підписав «селезінка» на одному слизькому й непоказному шматкові. Іншим почерком на іншому шматку було нашкрябано: «Підшлункова залоза».

А на передній стінці черевної порожнини Шкури чиясь невловима рука надряпала «Тут був Реймонд» — і дата, двома місяцями раніше.

Головоломкою стали чотиризначні числа, написані в різних