Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

мусить їх доглядати Михайло… Так і померла старенька в печальній і темній гордині за сина, не розуміючи значення його чину і не знаючи його страшної плати за талант…

Моя дорога до бабусі щойно розпочиналася, батькова невтримно скорочувалася, а Михайло давно вже обігнав свою матір і спочивав, розстріляний, на харківських пустирищах, та бабуся цього не знала, для неї найстарший син жив в далеких полярних краях, де дуже холодно, й вона ніколи не втрачала надії, що він колись таки навідається до матері… Ми, внуки, знали правду: мене упродовж життя переслідував страх засудженого до страти – чи є то можливе таке, щоб той жах передався мені від стрийка в мить розправи над ним? Можливе… Я недавно ознайомився зі слідчою справою Михайла Іваничука: його розстріляли 10 серпня 1937 року; до страти привели дванадцятьох засуджених, серед яких була одна жінка, – розстрілювали, як запротокольовано, з інтервалом в одну хвилину, й Михайло був дванадцятим. Напевне, в той мент дійшли до мене імпульси неймовірного жаху, який йому довелося пережити: ті імпульси вразили мою свідомість, коли я читав смертний вирок: вони навіюють стан божевілля.

Бабуся виглядала теж наймолодшого сина Петра, якого, через її каліцтво, поховали без неї. Чому наклав на себе руки у повітці юний коломийський гімназист, не знав ніхто, а мати в таку страшну смерть повірити не могла, тому й вигадала для себе легенду, що поховали на узбіччі сільського цвинтаря чужого хлопця, а Петро ще прийде… Не верталися додому ні найстарший, ні наймолодший сини, тільки середульший, трацький учитель Іван, щороку на Святий вечір скорочував свою дорогу до матері, вивівши на шлях, мов на простелену шагреневу шкіру, бабусиних онучат.

А Сивко мчить, допадаючи до Глибокого мосту над Березівкою, а з дзвіночків на хомуті розсипається, мов золотий горох, густе таланіння, а коляда гомонить під жовтавими від світел каганців вікнами; йдуть дорогою нам назустріч пастушки із звіздою, скриплять на снігу чобітки й кожухи шелестять, сахаються в рів малі колядники, сполошившись нашого лету, й регочуть у снігу, я ловлю в одну мить веселі зірниці їхніх очей – вони зникають і вмент забуваються, а далі тихне святвечірній гомін, замерзає у кризі неба подоба агарянського герба над християнською землею – їду я на залубнях з кутею до бабусі безмежно довгою дорогою і ще не знаю, бо й знати не можу, що, як врешті доб’юся до її порога, за яким з’явиться мені інший, невідомий світ, я зрозумію: путівець мій був надто короткий.

Мої перші й останні, близькі й далекі, вольні й невольні дороги! А всі на відрізку шляху від Трача до Пилипів – від народження до смерті: які у батьківських залубнях, які в упряжці Фебових коней, а які на санях Мономаха…

Шлях мого покоління проліг крізь війну, яка не припиняється ні на мить цілих п’ятдесят літ. Такої безупинної війни ще не знав світ, бо і в столітніх, і тридцятилітніх битвах бували перепочинки і не тягнувся по світу суцільний кривавий шлейф, як у цій, через усю Європу, майже аж до Уралу, а далі – через Японію, Корею, В’єтнам, Афганістан, Кампучію, Руанду, Вірменію, Грузію, Боснію, Чеченію. Не знав теж світ і такої жорстокої війни, бо колишнім битвам, незважаючи на їх кривавість, властиве було й лицарство попередження «іду на ви», перетрактації під білими прапорами, перемир’я, фронтальні шикування, герці, двобої. Під час давніх воєн присутнє було й милосердя до неозброєних людей, дітей, жінок і немічних, недоторканість полоненого, шана до переможеного полководця – такі ознаки ратоборства нині відкинуті, зганьблені, висміяні: ми стали свідками людського озвіріння, очевидцями тотальних метаморфоз людей на дияволів, які відстрілюють і виморюють голодом зайвих їм осіб; найновішими технічними засобами здатні вони винищувати цілі нації, розстрілювати в лісах дивізії полонених вояків, спалювати міста і села з усім живим, заганяти в’язнів у вогняні печі й залишати їх роздягнутими серед полярної холоднечі.

І все це діялося й діється не в ім’я порятунку народів і націй, навіть не для збагачення чужим добром. Адже ходив Сталін «у сірій військовій шинелі» і Гітлер був вегетаріанцем; завойовані простори не додали цивільним німцям ні крихти зайвого хліба, і не виліз із блощиць та алкогольного чаду корінний росіянин навіть тоді, коли Росія загарбала пів-Європи. Страшні воєнні злочини чинилися і чиняться до сьогодні виключно в ім’я влади над людьми – влади для влади, влади як фетишу, як деміурга. Влади імперської!

Саме цієї миті, коли в благословенній Наварії пишу перший розділ другої книги спогадів, гримить в Москві, та й не тільки там, салют на честь п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом… Мана, адже фашизм ще не переможений, він щойно почав криваво агонізувати; і в смертельному, проте тривалому конанні, вже не прикривається фіговим листком справедливої війни: цинічно й відверто, з викликом і погрозою усьому цивілізованому світові здійснює показові акції на Кавказі. Той, хто наказав стріляти з гармат по власному парламенту, на очах у всього людства розстрілює маленьку Чеченію: гинуть чеченці й росіяни, половина населення республіки стала біженцями, горять пологові будинки, окупанти кидають гранати в підвали, де сховалися старі і діти, пси розтягують трупи, полонених скидають з літаків… А цивілізовані президенти, неначе очманілі й одурілі, з’їжджаються до Москви на тризну, ніби не спроможні зрозуміти, що п’ятдесят літ тому зчепилися в смертельному двобою не добрі й злі сили, а два найлютіші імперські хижаки, які не поділили здобичі, – і один з них переміг. Не гуманізм переміг, а звірство: ось московський розбійник на честь ювілею «Великої перемоги» дарує світові спалену землю маленького героїчного народу, на якій зяє руїнами і згарищами, подібно до Сталінграда або Дрездена, столиця Чеченії, й серед десятків зруйнованих сіл злизаний напалмом аул Самашки, в якому головорізи виривали дітей з рук матерів і жбурляли живими у вогонь.

І, як апофеоз цинізму, заяскравіла печальна сльоза на щоці в Єльцина, пролита в березні 1995 року над тисовою труною журналіста Влада Лістьєва, – а де ж ваші сльози, пане президенте, за тисячами російських солдатів, похованих без трун? І, як апофеоз цинізму, звучить