Інна Роміч - Любов у спадок

Беверлі? — він охопив руками коліна й зігнувся в три погибелі. — Вони вдерлися в замок, убиваючи всіх, хто траплявся їм на шляху. Я сам чув, як їхній проводир репетував: «Убити всіх, нікого не залишати живого!» Я збігав сходами вниз, і він побачив мене… На мить я зустрівся з ним очима, й він засміявся мені в обличчя. «Отримай привіт від свого дядечка, хлопче», — крикнув він і вдарив мене мечем.

Його знову почало трусити. Еріка обійняла брата, пригорнула до себе, відчуваючи, як стукотить у нього серце.

— Джон Нолліс, — виразно промовила вона. — Тепер я знаю, хто це зробив.

— Це зробив граф Джеффрі Персі, — заперечив їй Далхаузі, який досі мовчав. — А це загрожує нам більшими неприємностями, ніж ми могли собі уявити. Цей Нолліс — тільки знаряддя в його руках, виконавець. Тепер я розумію, хто гнався за тобою вслід за Дугласом. Однак, він нахаба й сміливець. Не побоятися полювати за дичиною самого лицаря з Лідденсдейла!

Шотландець скрушно похитав головою, замислено задивився у вогонь. Багаття згасало, багряні язички полум'я ліниво перебігали по жаринах. За спинами у них форкнув кінь. Усі замовкли, на душі якось відразу стало тривожно й незатишно, начебто невидимий ворог підкрадався до них у темряві.

— І що нам тепер робити? — приглушено запитала Еріка.

— Відкрилися деякі нові обставини, — спокійно сказав Річард. — Тепер, якщо розібратися, ти не єдина спадкоємиця. І вже Гілберт вирішуватиме, що з цим робити. Можемо вирушати разом у Францію, хоча, як і раніше, я вважаю, що потрібно…

Гіл раптом замотав головою, щосили затискаючи руками вуха.

— Ні! Ні, я не поїду нікуди звідси! Я не хочу цього слухати! Вони шукали тебе, і я чув, як цей найманець кричав, що потрібно неодмінно вбити всіх, щоб нікого не залишилося, нікого. Вони вбили Кет, я чув, як вона кричала, як верещала Доллі, отцю Годвіну викололи око… Ні-і-і!!! Нам треба сховатися, сховатися!

У нього почалася справжня істерика. Він кричав, виривався, намагаючись кудись бігти, трусив головою… Навряд чи бідолаха зараз тямив, де він. Думки перенесли його в підпалений замок, де дзенькали мечі й лунали передсмертні зойки та стогін. Еріка з жахом дивилася, на що перетворився її такий спокійний братик, і в її душі розгоралося пригасле полум’я помсти. Вона знайде цього проклятого Джона Нолліса, ошуканця і вбивцю, поквитається з ним!

Їм ледве вдалося вгамувати Гілберта. Втім, він доволі швидко стомився і заспокоївся так само несподівано. Хвилин зо дві минуло, а він уже спав, простягнений просто на землі, здригаючись уві сні, й щось безгучно шепотів блідими губами. Еріка вкрила його своїм плащем і з жалощами дивилася на брата. Вони зустрілися, але це був уже інший Гілберт, не той любий, постійно усміхнений хлопчик, завжди готовий прийти на допомогу, а переляканий старий. Може, час вилікує його рани, але не зараз. Зараз він надто змучений, щоб боротися…

Річард мовчав. Нарешті підвівся й зняв із дерева свого плаща.

— Уже пізно, спати час. Бери мого, в мене є плед, — він вмостився біля багаття.

Еріка подякувала йому розгубленим кивком і обгорнулася в теплу вовну.

— Але ми ж не можемо залишити його тут, правда? — тремтячим голосом запитала вона, дивлячись у обличчя горця, освітлене кволими відблисками жаринок, які вже згасали.

Зараз він здавався їй старшим — тіні різкіше залягали біля високих вилиць і твердого підборіддя, ніс із легким горбочком виступав уперед. Який він гарний, несподівано спала їй дивна думка. Таке мужнє обличчя…

— Ти не передумала їхати у Францію? — замість відповіді поцікавився Дік.

— Що? Ні, — сумно відгукнулася дівчина й поклала підборіддя на згорнуті руки. — Я знаю, що буде важко, але тут… Тут залишатися я не можу. У мене майбутнього нема серед цих руїн. Може, колись вони піднімуться гордовитими стінами, на вежі заполощеться прапор, а зараз… Ні, це надто страшно — скінчити життя отак.

Річард із розумінням кивнув. Еріка подумала, що зовні він трохи схожий на її батька, але в той же час зовсім інший. Несподівано зрозуміла, що вже кілька хвилин безсоромно дивиться на його губи, і змусила себе відвести погляд. Тільки не піддаватися дурним почуттям! Вона йому байдужа… Ну й нехай, злісно подумала дівчина. Якби він зараз устав і обійняв її, як тоді, у Бархеді, вона не заперечувала б.

Дік ніби відчув, про що вона думає, запитливо глянув на неї:

— Ти не боїшся?

— Ні, — збрехала дівчина. — З тобою — ні.

Шотландець насупився, відвів погляд.

— Тоді ти сама відповіла на своє запитання, — досить жорстко сказав він. — Гілберт буде тільки тягарем. Ти ж бачиш, він до смерті наляканий.

Еріка простяглася на плащі, дивлячись перед собою зупиненим поглядом.

— Він завжди був полохливий. А ще йому довелося багато пережити лихого. Я інша.

— Ти — інша, — погодився Дік.

Йому раптом страшенно схотілося, щоб вона покликала його до себе на плащ. Як це було б чудово — обійняти її, пригорнути, відчувати всім тілом любу теплу грудочку. Він би занурився обличчям у її волосся, поцілував ніжну тремтливу шию… Річард згадав, як цілував ці м'які слухняні губи, як чудово пахло її волосся — розмарином і вересом, як вигинався під його руками цей неприродно тоненький стан. Це була гра, але його почуття тої миті були справжні. Чорт! Знайшов час для мрій. Коли вона хворіла, металася в лихоманці в тій маленькій хижі, йому й на думку не спадало скористатися її беззахисністю. А тепер ця