Мирний - Повія, Мирний

Анг­лий­ская консти­туция с ее лор­да­ми вас прив­ле­ка­ет?

Стовп щось товс­то за­гув i не­за­ба­ром з не­ве­лич­ким чо­ловiчком схо­ва­лись у гу­ща­ви­нi ака­цiй, що ви­со­кою стi­ною вис­та­ви­лись над глу­хою стеж­кою, кру­то заг­ну­тою убiк.

- А слы­ша­ли, слы­ша­ли? Наш-то Ко­лес­ник за со­рок ты­сяч име­ние ку­пил?.. Вот она, но­вая земс­кая де­ятельность… ус­т­ро­й­ст­во га­тей, пло­тин, мос­тов!..

- Да, да!.. Нам не­об­хо­ди­мо при­нять ме­ры… стать в бо­евое по­ло­же­ние. И так уже дол­го мир­во­ли­ли вся­ким либераль­ным ве­яни­ям. Вы слы­ша­ли про­ект на­ше­го гу­бернского пред­во­ди­те­ля дво­рянст­ва? Го­су­дарст­вен­но­го ума че­ло­век! Нам нуж­но его дер­жаться, его под­дер­жать. Он все прове­дет.

I дру­га па­ра теж схо­ва­ла­ся мiж ака­цi­ями.

- Чаво же это бес­тия Штем­берг? Не под­пус­тил ли жуч­ка? - роз­дав­ся з ха­ла­бу­ди ох­рип­лий го­лос.

- А что-о?

- Объявил, шельма: ар­фян­ки бу­дут. Что же он их до сих пор не по­ка­зы­ва­ет? Да­вай, брат­цы, вы­зы­вать жи­довс­кую ро­жу!

I че­рез хви­ли­ну роз­да­ли­ся гуч­нi оп­лес­ки в до­лош­ки.

- Штемберга! Штем­бер­га!.. Что же это он, чер­тов сын! Где его ар­фян­ки?.. Ар­фя­нок по­да­вай! ар­фя­нок!., го-го-о!.. га-га-а-а! - рев­ла не­са­мо­ви­то цi­ла мет­ка ох­рип­лих го­ло­сiв, то то­в­с­тих, на­че гур­кiт вiд гро­му, то тон­ких, рi­жу­чо-ляс­ку­чих.

Народ так i хли­нув до ха­ла­бу­ди! Що там? Чо­го то? По­мiж людьми заб­ли­ща­ли цин­ко­вi гуд­зи­ки, за­ря­бi­ли джгу­ти.

- Позвольте, гос­по­да! Поз­вольте! Дай­те до­ро­гу! - i, розпи­хаючи лю­дей, до ха­ла­бу­ди мер­щiй поб­рав­ся час­ний прис­тав.

- Господа! Про­шу вас не скан­дальни­чать! - по­вер­нув­ся вiн до тих, хто був у ха­ла­бу­дi.

- Проваливай!.. Штем­бер­га-а!..

- Господа! Про­шу не кри­чать!

- А-а… Фе­дор Гав­ри­ло­вич! На­ше вам! Про­сим по­кор­но: за­хо­ди­те… Выпьем, брат! - пiдс­ко­чив­ши до прис­та­ва, загу­кав ви­со­чен­но­го рос­ту бо­ро­да­тий куп­чи­на i од­ним ма­хом пом­чав за ру­ку прис­та­ва у ха­ла­бу­ду.

Лящання в ха­ла­бу­дi стих­ло; чув­ся тiльки не­яс­ний го­мiн та по­оди­но­кi ви­гу­ки: "Выпьем! на­ли­вай, брат!"

Народ по­чав роз­хо­ди­тись; прис­луж­ни­ки, що цi­лою згра­єю ки­ну­ли­ся до ха­ла­бу­ди, як звiд­ти роз­дав­ся нестям­ний ви­гук, со­бi по­ча­ли од­хо­ди­ти. Один тiльки су­хенький та не ду­же че­пур­но на­ряд­же­ний па­нок сто­яв про­ти халаб­уди i ди­вив­ся на п'яне гульби­ще. Йо­го ви­со­ка пос­тать зiгну­ла­ся­, спи­на ду­гою уго­ру виг­ну­ла­ся, а гру­ди­на обо­дом до спи­ни при­па­ла; рiд­кi ру­ду­ва­тi ба­ки, на­че гич­ка, ви­сi­ли ко­ло за­па­лих щок, по кра­ях во­ни вже по­за­сi­ва­ли­ся сiди­ною; за­па­лi очi су­во­ро виб­лис­ку­ва­ли з-пiд нас­тов­бур­че­них брiв. Зло­жив­ши ру­ки за спи­ну i об­пер­шись на ви­со­кий i товс­тий з па­ру­си­ни зон­тик, вiн сто­яв про­ти ха­ла­бу­ди, на­че до­жи­дав­ся ко­гось. Че­рез скiльки ча­су з ха­ла­бу­ди вий­шов, на­че рак чер­во­ний, прис­тав.

- Федiр Гав­ри­ло­вич! - ки­нув­ся до йо­го па­нок. Той став, ви­ря­чив­ши на пан­ка зди­во­ва­нi очi.

- Здається, не по­ми­лив­ся? Iмєю честь з Фе­до­ром Гаври­ло­в­ичеш Кни­шем ба­ла­ка­ти? - за­мо­вив па­нок.

- Ваш по­кор­ный слу­га, - бряз­нув­ши шпо­рою i уклоня­ю­чись по-воєнно­му, од­ка­зав прис­тав.

- Не пiз­наєте?.. Так, так… - ус­мi­хав­ся па­нок.

- Извините, по­жа­лус­та… не уз­наю…

- А пам'ятаєте, як ви сек­ре­та­рю­ва­ли у по­лi­цiї? Чи зга­ду­ється вам, як ви, ко­пи­тан та я умiс­тi пу­леч­ку би­ли?.. Дав­но то бу­ло! Пев­не, вже i за­бу­ли Ан­то­на Пет­ро­ви­ча Руб­ця?

- Антон Пет­ро­вич! - гук­нув зди­во­ва­ний прис­тав, по­да­ю­чи обид­вi ру­ки Руб­це­вi. - Бо­же мiй! Та й пос­та­рi­ли ж ви, та пе­ре­мi­ни­ли­ся як, нi­за­що пiз­на­ти не мож­на! - за­мо­вив по-своєму Книш.

- Час своє бе­ре! - глу­хим го­ло­сом од­ка­зав Ру­бець. - А от ви по­мо­ло­дi­ли. Та як вам до ла­ду оця фор­ма прис­та­ла! - хва­лив Ру­бець, об­див­ля­ючись Кни­ша.

- Як ба­чи­те, пе­ре­мi­нив служ­бу… Жiн­ка при­ка­за­ла дов­го жи­ти.

- Чули, чу­ли… - пе­ре­бив Ру­бець.

- Так я мах­нув на все, та оце як ба­чи­те… у час­нi пi­шов.

- I про це чу­ли… Важ­ка служ­ба! Кло­пот­на служ­ба! Пе­ред усi­ма на ви­ду.

- Та це б ще нi­чо­го, та тiльки нi­ко­ли пос­па­ти.

- Так, так. Уп'ять же й оце, - i Ру­бець хит­нув го­ло­вою на ха­ла­бу­ду, де зно­ву пiд­няв­ся нес­тям­ний га­лас. - Дру­гим гульня, ра­дiсть… а ти гля­ди, ди­вись та при­дер­жуй, щоб не ду­же-то й за­гу­лю­ва­лись.

- Це на­шi куп­чи­ки за­гу­ля­ли. Що з ни­ми по­ро­биш? Знако­мий усе на­род. У моїй час­тi жи­вуть.

- Так, так… Ко­му гульня, а ко­му служ­ба!

- Ну, а ви ж як? Все на ста­ро­му мiс­цi? Чо­го оце i до нас за­вi­та­ли? - за­пи­тав­ся Книш.

- Та ви ж чу­ли, що ко­пи­тан умер? - пе­ре­пи­тав Ру­бець. - Не чу­ли? Умер, сер­деш­ний: царст­во йо­му не­бес­не!.. Отож на йо­го мiс­це ме­не об­щест­во i обiб­ра­ло.

- Так ви вже по земст­ву слу­жи­те? - зди­ву­вав­ся Книш.

- Пенсiйну не­ве­лич­ку вис­лу­жив… В одс­тав­ку вий­шов. А все-та­ки зло­жив­ши ру­ки не хо­четься си­дi­ти. При­вик­не, ба­чите, со­ба­ка за во­зом… Отак i я. Заг­ну­ло­ся ще об­щест­ву по­служити… Спа­си­бi доб­рим лю­дям, не обiй­шли: виб­ра­ли за­мiс­то ко­пи­та­на. По­ма­леньку жи­вем з ста­рою, - глу­хо по­вi­дав Ру­бець.

- То це ви сю­ди на ви­бо­ри приїха­ли?

- На якi там ви­бо­ри! Неп­ре­мiн­но­го хi­ба? Гос­подь з ним! Бiльше ж, ма­буть, п'ятсот руб­лiв, нiж двiс­тi со­рок?

- То по своїм дi­лам? - зно­ву до­пи­тується Книш, не второ­павши, чо­го се Ру­бець у гу­бер­нiю заб­рав­ся.

- Та нi! От не­до­гад­ли­вi!.. Пiс­ля ви­бо­рiв земський з'їзд… Ме­не, ба­чи­те, виб­ра­ли гу­бернським глас­ним.

- Так он як? - зди­ву­вав­ся Книш. - Поз­до­ров­ляю!

- Спасибi! Хоч во­но i нi з чим поз­до­ров­ля­ти: кло­по­ту та здерж­кiв бiльше; а все ж, ба­чи­те, по­чот… Вже як виб­ра­ли, то тре­ба хоч раз i на з'їздi по­бу­ва­ти… пос­лу­ха­ти, як ро­зу­мнi лю­ди у гу­бер­нiї ба­ла­ка­ють… Ми i в се­бе кож­не со­бра­нiє чуємо ре­чi… Та то свої, уже знай­омi; а тут з усiєї гу­бе­рнiї… Ди­ва бiльше… звiс­но, i го­мо­ну бу­де не ма­ло… Чи бу­де тiльки з то­го го­мо­ну прок? - при­хи­лив­шись до Кни­ша, мо­вив Ру­бець. Книш сти­ха ус­мi­хав­ся.

- А оце зняв­ся на ва­шi гу­бернськi ди­ва на­ди­ви­ти­ся, - по­чав да­лi Ру­бець. - За­па­ку­вав се­миг­ри­ве­ни­ка… Дум­ка: мо­же, ко­го стрi­ну з дав­нiх знай­омих?.. I га­разд, шо оце вас зузд­рiв. Ска­жiть ме­нi: чи не зна­ете, бу­ва, Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча Про­цен­ка? Де вiн i що з ним?.. Мо­ло­дим ще то­дi па­ни­чем був… У ме­не на квар­ти­рi сто­яв.

- Знаю, знаю. Вiн теж по земст­ву слу­жить: бух­гал­те­рує у гу­бернськiй уп­ра­вi, - од­ка­зав Книш.

- Хотiлося б ме­нi з ним по­ба­чи­тись.

- Вiн тут у са­ду був. Я йо­го ба­чив… Та от i вiн, - ука­зав Книш на ви­со­ко­го у бо­ро­дi па­на, че­пур­но зо­дяг­не­но­го, що ви­хо­див з вок­за­лу. - Гри­го­рiй Пет­ро­вич! - гук­нув на йо­го Книш.

Проценко по­важ­но, роз­хи­ту­ючись, пi­дiй­шов до Кни­ша, поз­до­ров­кав­ся i, зов­сiм не при­мi­ча­ючи Руб­ця, що сто­яв ту­та ж, спи­тав­ся у Кни­ша:

- Что но­во­го?

- Пiзнаєте зем­ля­ка? - пе­ре­пи­тав йо­го Книш, ука­зу­ючи го­ловою на зiг­ну­ту пос­тать Руб­це­ву.

Проценко, зад­рав­ши зви­со­ка го­ло­ву уго­ру, ди­вив­ся крiзь пенс­не на Руб­ця. Той со­бi, ус­мi­ха­ючись, ди­вив­ся на Про­ценка.

- Не пiз­наєте? - глу­хо ви­мо­вив Ру­бець. - Дав­ня рiч…

- А… Ан­тон Пет­ро­вич, здається? - спи­тав­ся Про­цен­ко.