Вилки Коллінз - Жінка у білому

Було темно й тихо. Ні місяця, ні зірок на небі. В незрушному, задушливому повітрі пахло дощем. Я простягла долоню за вікно. Ні краплі — дощ тільки ще нахвалявся піти.

Спершись ліктями на підвіконня, я простояла так близько чверті години, неуважливо втупивши погляд у чорну пітьму й не чуючи нічого, — тільки, бува, озветься хтось із слуг та зачиняться з хряскотом двері десь внизу.

Охоплена тугою, я хотіла була відійти від вікна й повернутися до спальні, щоб зробити нову спробу дописати враження за сьогоднішній день, коли вчула дух тютюнового диму у важкому нічному повітрі. А наступної миті я побачила малесеньку червону іскорку, що від далекого рогу будинку наближалася до мого вікна в непроглядній темряві. Я не чула нічиєї ходи й не бачила нічого, крім тієї іскорки. Ось вона проминула вікно, що біля нього я стояла, й зупинилась навпроти вікна моєї спальні, де я лишила запалену свічку.

Іскорка постояла хвилину, а тоді рушила назад у тому напрямку, звідки прибула. Я стежила за нею поглядом і раптом побачила, що здалеку до неї наближається друга іскра, трохи більша. Ось вони обидві зустрілися в темноті. Згадавши, хто курив цигарки, а хто сигари, я легко виснувала, що граф вийшов перший подивитися та послухати під моїм вікном, а потім до нього приєднався сер Персіваль. Обидва, певне, йшли по траві, а то б я, звісно, розчула важку ходу сера Персіваля, хоча м'яких кроків графа я не розрізнила б, навіть коли б він ступав по жорстві.

Я тихо стояла біля вікна й чекала, що буде, певна, що вони не розгледять мене на тлі темної кімнати.

— В чім річ? — почула я притамований голос сера Персіваля. — Чом ви не хочете зайти й посидіти зі мною?

— Я хочу дочекатись, поки погасне світло он у тому вікні, — тихо відказав йому граф.

— Чим те світло вам заважає?

— Воно означає, що вона ще не лягла спати. Вона досить кмітлива, щоб запідозрити щось, і їй стане хоробрості зійти вниз та підслухати нас — якщо їй це вдасться. Терпіння, Персівалю, терпіння!

— Дурниці! Ви тільки й говорите: терпіння, терпіння!

— Постривайте хвилинку, і я заговорю про інше. Мій добрий друже, ви опинились на краю домашньої прірви, і, якщо я допущу, щоб ви дали цим двом жінкам змогу вас туди зіштовхнути, клянусь честю, що вони так і зроблять!

— Що ви хочете цим сказати, хай вам чорт?!

— Ми з вами все з'ясуємо, Персівалю, коли світло у тому вікні погасне й коли я ще разочок огляну кімнати обабіч бібліотеки та ще гляну на східці.

Поволі вони пішли геть, і я вже не чула, що вони говорили далі, бо говорили все так само стиха. Та дарма — тепер я знала досить, аби зважитись виправдати графову думку про мою кмітливість і хоробрість. Ще дві іскорки не щезли в пітьмі, а я вже надумала: коли ці двоє сядуть розмовляти, десь коло них буде ще й третій — слухач, тобто слухачка, і нею, попри всі графові застороги, буду я. Виправдати такий мій вчинок перед власним сумлінням і надати мені мужності могло лиш одне: Лорина честь, Лорине щастя, саме Лорине життя, адже все це, можливо, залежало від тонкості мого слуху та надійності моєї пам'яті в сьогоднішню ніч.

Я затямила графові слова про те, що він збирається оглянути кімнати, суміжні з бібліотекою, а також східці, перш ніж почне будь-що з'ясовувати з сером Персівалем. Звісно, мені цих його слів вистачило, щоб упевнитись: розмова відбуватиметься саме в бібліотеці. Тієї ж хвилини, коли я це збагнула, мені сяйнула думка, яким способом перехитрувати графову обачність — чи то, іншими словами, підслухати їхню з сером Персівалем розмову так, щоб і не йти туди, вниз.

Змальовуючи кімнати долішнього поверху, я згадувала про веранду, на яку в усіх кімнатах виходили великі, до самої підлоги, французькі вікна. Дах веранди був плаский, дощова вода стікала з нього ринвами у великі діжки, і її вживали на всякі домашні потреби. На вузькому, критому цинковою бляхою даху, що тягся попід вікнами наших спалень футів на три нижче підвіконь, стояли рядком, на чималій відстані один від одного, горщики з квітами. Щоб під час бурі вони не попадали на землю, їх захищено візерунчастим чавунним парапетом, який тягся над краєм даху.

План, що спав мені на думку, полягав у тому, щоб вилізти на дах веранди з вікна мого будуара, прослизнути нечутно до місця, яке було над вікном бібліотеки й причаїтись там, біля самого парапету. Якщо сер Персіваль із графом і сьогодні розсядуться, покурюючи, в кріслах біля відчиненого вікна, поклавши простягнені ноги на підніжки, поставлені під верандою, — а я не раз бачила, що вони просиджували так вечори, — то кожне їхнє слово (якщо тільки не шептатимуться, хоча всі знають, що довго розмовляти пошепки неможливо) неминуче долине до мене. Та якщо сьогодні вони захочуть посидіти в глибині кімнати, тоді я почую небагато або й нічого. В такому разі мені доведеться піти на куди більший ризик, щоб якось перехитрувати їх обох там, унизу.

Хоч яка велика була моя рішучість, покріплена усвідомленням нашого відчайдушного становища, проте я палко сподівалася, що мені пощастить уникнути необхідності вдаватися до цього крайнього заходу. Зрештою моя хоробрість була всього лише хоробрістю жінки й мало не покинула мене, коли я уявила собі, що мені треба буде самій, глупої ночі, зійти наниз — опинитися так близько біля сера Персіваля з графом.

Я тихенько вернулась до спальні, щоб випробувати безпечніший спосіб підслуховування — на даху веранди.

З багатьох причин мені потрібно було повністю перевдягтися. Я скинула шовкову сукню, адже найтихіший її шелест серед тиші літньої ночі міг зрадити мене. Далі я зняла білі пишні спідниці й замінила їх однією з чорної фланелі. Поверх неї я надягла свого чорного дорожнього плаща й накинула каптура на голову. У моїм звичайнім вечірнім костюмі мої спідниці займають простір, де могли б розташуватися троє чоловіків. У теперішньому вбранні, яке щільно облягало мій стан, я могла пролізти в такі вузькі щілини, де не протиснеться жоден чоловік. Це було дуже важливо, бо надто мала була відстань між горщиками й парапетом з одного боку й стіною та вікнами будинку — з другого. Хто міг би вгадати наслідки, якби я щось перекинула або зчинила найменший шум?

Перш ніж погасити свічку, я поклала біля неї сірники й навпомацки вернулася в