Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

краще б ви розповіли, що саме сталося, — сказав Дилівен. — Можете почати зі свого імені.

І знову відповідь чоловіка неприємно вразила О'Мейру, здалася йому якоюсь неправильною, трохи ексцентричною. У цюму місті, де часом видавалося, що сімдесят відсотків населення вважали, буцімто «Піди подрочи» — це по-американськи те саме, що і «Хай щастить», реакція постраждалого мусила б бути приблизно такою: «Послухайте, цей сучий потрох забрав у мене гаманець! Ви збираєтесь щось робити чи ми просто будемо стояти тут і гратися у "Двадцять питань"»?

Та тут були нігті з манікюром і добротно пошитий костюм. Напевно, цей чоловік звик до роботи з різною паперовою мурою. Правду кажучи, Джорджеві О'Мейрі було байдуже. Від думки про те, що він може взяти за дулу Жирдяя Джонні Голдена і використати його для тиску на Арнольда Клеменца, в О'Мейри слинка потекла. На якусь мить йому аж у голові запаморочилося, коли він уявив, як через Голдена добирається до Клеменца, а через Клеменца — до однієї з тих великих шишок, наприклад, до макаронника Балазара чи, можливо, до Джинеллі. Непогано було б. Зовсім непогано.

— Мене звуть Джек Морт, — відповів чоловік.

Із задньої кишені штанів Дилівен дістав блокнот.

— Ваша адреса?

Та сама коротка пауза. «Як машина», — знову подумав О'Мейра. Мить мовчання, а потім майже чутне клацання.

— Південний район, Парк-авеню, 409.

Дилівен занотував.

— Номер соціального страхування?

Після чергової нетривалої паузи Морт продиктував номер.

— Я хочу, аби ви розуміли, що я мушу поставити вам ці питання з метою встановлення особистості. Якщо продавець і справді взяв ваш лопатник, то буде добре, якщо я зможу повідомити, що ви мені дещо розповіли, перед тим як я отримаю його в своє розпорядження. Ви ж розумієте, про що я.

— Так. — Тепер у голосі чоловіка вчувалася нотка роздратування. Це якось трохи заспокоїло О'Мейру. — Тільки не тягніть із цим більше, ніж треба. Бо час спливає, і…

— Подіям властиво траплятися, ага, я в курсі.

— Подіям властиво траплятися, — погодився чоловік у синьому костюмі. — Так.

— У вас у гаманці є яка-небудь фотографія?

Пауза. Потім:

— Знімок, на якому моя мати стоїть перед Емпайр-Стейт-Білдінг. На звороті написано: «Чудовий день і чудовий краєвид. З любов'ю, мама».

Диліван старанно занотовував усе у блокноті, потім рвучко його закрив.

— Добре. Цього мусить вистачити. Єдине, що вам ще доведеться зробити, — розписатися, аби ми могли порівняти цей підпис із підписом на водійських правах, кредитних картках і тому подібному, якщо заберемо гаманець. Домовились?

Роланд кивнув, хоча якоюсь частиною свого єства усвідомлював, що повний доступ до спогадів і знань Джека Морта про цей світ нізащо не допоможе йому відтворити Мортовий підпис, поки сам його господар непритомний.

— Розкажіть нам, що сталося.

— Я зайшов купити патрони для свого брата. У нього револьвер «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Той чоловік спитав, чи я маю дозвіл на носіння зброї. Я відповів: «Звісно, маю». Він попросив показати.

Пауза.

— Я дістав гаманець. Показав йому дозвіл. Тільки коли я розвернув гаманець, щоби показати, він, напевне, побачив, що там повно… — Невеличка пауза. — …двадцяток. Я податковий бухгалтер. У мене є клієнт, Дорфман, який щойно добився незначного відшкодування податків після тривалого… — Пауза. — …судового процесу. Сума там невелика, всього вісімсот доларів, але цей Дорфман… — Пауза, — …найбільший гандон з усіх, із ким ми маємо справу. — Пауза. — Вибачте за каламбур.

Прокрутивши останні кілька слів чоловіка в голові, О'Мейра нарешті зрозумів. Найбільший гандон з усіх, з ким ми маємо справу. Непогано. Він розсміявся. Думки про роботів і машини, що грають у хрестики-нолики, миттю вивітрилися йому з голови. Чувак справжній, нормальний, просто він засмучений і намагається це приховати, залишаючись спокійним.

— Та байдуже. Дорфман хотів отримати готівку. Наполягав на готівці.

— Гадаєте, Жирдяй Джонні накинув оком на бабки вашого клієнта, — сказав Дилівен. Вони з О'Мейрою вилізли з патрульної машини.

— Так ви називаєте чоловіка з тієї крамниці?

— О, часом ми його ще гірше називаємо, — відповів Дилівен. — Що сталося після того, як ви показали йому дозвіл, пане Морт?

— Він попросив піднести його ближче, аби роздивитися. Я дав йому гаманець, але на фотографію він не дивився, а просто кинув його на підлогу. Я спитав, навіщо він це зробив. А він відповів, що це тупе питання. Потім я наказав повернути мій гаманець. Я розлютився.

— Ну, я думаю. — Хоча, судячи з обличчя чоловіка, позбавленого будь-якого виразу, Дилівен насправді подумав: «Навряд чи комусь могло б спасти на думку, що цей чоловік може розлютитися».

— Він розсміявся. Я почав обходити прилавок, аби забрати гаманець. І тоді він витяг револьвер.

Вони прямували до крамниці, але спинилися. Вигляд у поліцейських став радше схвильованим, ніж наляканим.

— Револьвер? — перепитав О'Мейра, аби впевнитись, чи правильно він розчув.

— Він був під прилавком, біля касового апарата, — сказав чоловік у синьому костюмі. Роланд згадав мить, коли ледь не відправив початковий план псу під хвіст, щоби заволодіти револьвером продавця. Тепер він розповідав цим стрільцям, чому він так не вчинив. Йому потрібно було використати їх, а не підставити під кулі. — Думаю, револьвер був у кріпильній муфті.

— У чому? — перепитав О'Мейра.

Цього разу настала довша пауза. Чоловік наморщив лоба.

— Я не знаю, як це точно назвати… це річ, в яку вставляється револьвер. І ніхто не зможе його витягти, якщо не знати, де натиснути…

— Пружинний затискач! — вигукнув Дилівен. — Бляха-муха! — Черговий обмін поглядами між напарниками. Жоден із них не хотів першим повідомляти цьому чоловікові неприємну новину про те, що Жирдяй Джонні, мабуть, уже вигріб усі гроші з гаманця, важко погупав своєю тушею до чорного входу і перекинув лопатник через стіну на задньому дворі… але револьвер на пружинному затискачі… це міняло справу. Звинуватити Жирдяя в пограбуванні можна, але приховування зброї — це принаймні вже щось. Можливо, не такий ідеальний варіант, як пограбування, але все одно крок уперед.

— Що було потім? — спитав О'Мейра.

— Тоді він мені сказав, що у мене не було гаманця. Сказав… — Пауза. — …що мені обкистили чишені… тобто обчистили кишені… на вулиці, і якщо я хочу залишитися цілим і неушкодженим, то краще мені це затямити. Я згадав, що на вулиці стояла припаркована поліцейська машина, і подумав, а раптом ви ще на місці. Тому й вийшов звідти.

— Гаразд, — сказав Дилівен. — Ми з напарником зайдемо першими. Швидко зайдемо. Дайте нам приблизно хвилину — одну хвилину, просто про всяк випадок. А потім заходьте, тільки зупиніться біля дверей. Зрозуміло?

— Так.

— Добре. Пішли брати цього козла.

Копи зайшли в крамницю. Роланд почекав тридцять секунд і пішов слідом за