Юрій Ігорович Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

А, скажімо, про запах свободи, тієї празької, про яку в цій книжці я невдовзі ще писатиму? Свобода — явище гормональне, вона неминуче виділяє таємні секреції, вона кличе і заманює.

Хоч там як, але у другій половині 80-х я не міг знати, як пахнуть пражанки. А парижанки — тим більше. Це фонетика, що замінивши еротику, стала ерофонією. Чули ви таке слово? Ще ні? Цілком можливо, бо я його щойно винайшов.

Як можуть пахнути парижанки? З чим це порівняно? З французьким сиром? Камамбер? Щось радикальніше, рідкісніше? Епуас? Мюнстер? Лянґр? Пон Льовек?

Мені не йде з голови той липень і спека, і місце, куди ми вперше прийшли з Пат — фонтан Медічі у Люксембурзькому саду: черговий омаж для Райнера-Марії Рільке, бо я (ви про це вже читали) всюди нав'язую всілякі маршрути його місцями. Однак того разу це виявилося дуже доречною ціллю — з огляду на згадану спеку. Водойма перед фонтаном являла собою майже Ахеронт — настільки танатично-чорною була її поверхня.

Можливо, та гнилувата вологість у спекотному повітрі саду? Декадентські віяння з некрофільською прохолодою?

Але то було ще першого разу — коли ми з Пат мешкали у принагідному напівпідвалі на північному сході, посеред Бельвіля з усіма його в'єтнамо-китайськими нюховими компонентами. Звісно, вони відволікали, забиваючи нам ніздрі з лише фаст-фудам притаманною безжальною інтенсивністю. Виловити в цих слиногінних сумішах інтимні запахи парижанок здавалося геть нереальним. Можна було, звісно, ризикнути і з дослідницькою метою затягти до нашого напівпідвалу яку-небудь професіоналку (Пако порадив би шукати на Пляс Піґаль), але тогочасні статки не дозволяли нам і мріяти про таке.

Останнього дня прорвало каналізацію — ми ледве звідти втекли.

З

Того ж року восени я знову (хтось пам'ятає цей анекдот?) приїхав у Париж. Цього разу то був готель на рю дю Сінь[89], назву якого з причин, що стануть вам зрозумілими далі, я замовчу. З готельного проспекту випливало, що то «автентична будівля XVII ст. у серці міста з традиційною і водночас родинною атмосферою». Там усередині і справді збереглися ще ті, старопаризькі габарити — передреволюційні, передбульварні, передосманівські, така собі тіснота антикварного штибу. Це щодо інтер'єру. А щодо розташування — також правда: у серці. Форум поруч, Шатле поруч, Лувр поруч, за ним сади Тюїльрі, Сіте близько, Сен-Мішель через річку.

А головне — навколо був Сен-Дені з його повіями. Пригадую, як вони завжди там походжали, перед будинковими брамами й на перехрестях, і як вони по-всякому, часом і свистом, ледь не художнім, закликали до себе нас, перехожих чоловіків. Одного разу ми всією ватагою сунули по рю Сен-Дені вниз від станції метро «Страсбур — Сен-Дені» і хтось узявся їх фотографувати з безпечної відстані, всі ці їхні розрізи, декольте, боа й панчохи на шовкових підв'язках. Тоді Пако, наша людина в Парижі, так і кинувся йому навперейми і, люто нагримавши, змусив пензлювати далі й не озиратися. За його словами — і він мав рацію — ще хвилина, і з-під землі вискочило б кілька здоровенних абреків, яких довелося б заспокоювати хіба що відкупом, і ще невідомо, чим усе б закінчилось. Я нагадав йому, що влітку ми крутилися десь тут утрьох із Пат, і їй таки вдалося поклацати цілком без наслідків. Ми потім роздрукували ті кілька фоток зі, здавалося б, нічим не прикметними вуличними перспективами, в яких завжди бовваніло дві-три характерні жіночі постаті. «Так то було дуже здалека», — зауважив Пако. І знову слушно.

Одного з перших вечорів я раніше за інших повернувся до готелю і зачинився в кімнаті. Удень зі мною трапилося те, що зазвичай траплялося в ті роки як результат поєднання алкогольної ночі (того разу — двох поспіль), кризи середнього віку, міцної кави і сигарет — я публічно знепритомнів. Чому це сталося саме на бульварі де Севастополь, однозначно не відповім. Невже в усьому винна його назва? Пам'ятаю, як у тому в'єтнамському поплавку all you can eat[90], куди завів нас пройдисвіт Пако, щоб ми за сорок франків наїлися на три дні вперед, я раптом подумав: «Щось тут мало повітря». Ще пам'ятаю, що виходив з нього на бульвар, дивуючись, як можна ступати по землі настільки ватяними ногами. Потім різке затемнення і кілька прогуляних на незнаній території хвилин відсутності. Після цього я вже знову все пам'ятаю: в очах прояснюється, погляд уперся в небо, моє тіло в положенні «лежачого не б'ють», наді мною голови друзів, Пако тицяє мені якусь воду (чи коньяк?), я розтягнувся на асфальті посеред бульвару, все чудово, а краще сказати — я знову з вами, привіт.

Добре, що на паризьких вулицях щодня непритомніє пару сотень людей — інциденту не зауважено.

Але увечері я вирішив узяти деяку паузу в цьому, досі неперервному moveable feast[91] і повернувся до готелю раніше. Зберегти себе так, щоб дотягти до відпущених сорока семи років — от яке почесне завдання час від часу виникало переді мною. Тому я ліг у ліжко навзнак і заплющив очі. Зазвичай ця поза означає, що мене навідають кошмари і я, можливо, кричатиму. Проте вони починають мене душити не відразу — слід поглибше провалитись у сон. Щойно я вибрів на край того провалля, щойно в моїх вухах пролунало кілька перших напівбезглуздих фраз, а Пакова голова, яка, здається, одну з них і вимовила, розпалася на різнокольорові клапті, як за стіною почувся заливистий жіночий сміх. Він і вихопив мене із провалля назад у яву.

Сам по собі звук жіночого сміху не є чимось, аж настільки збудливим. Але цей конкретний був. Там був ще й чоловічий голос, і саме він провадив, тобто лунав гучніше і певніше — таке собі самовдоволене низьке муркотіння нахабно-безсоромного котяри. Від нього й народжувався той жіночий сміх, відданий і вже готовий, розкладений, з розведеними ногами — і це було воно, те, що мене пронизало і поволокло з напівсну. Я чинив цьому опір, намагаючись не розплющувати очей, проте за якісь чверть години такої боротьби з власними повіками я зрозумів, що вислизнути у паралельну реальність найближчим часом не вийде.

І навіть коли за стіною все на певний момент затихло — і голос, і сміх — я вже не зміг нікуди вислизнути. Я лежав у темряві й напружено вслухався. Просто так, тишею, це скінчитися не могло. Це мусило мати продовження. Як пишуть у цих випадках популярні прозаїки, «щось мені підказувало, що так воно і станеться».

Звичайно, невдовзі все