Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, у Курячому Горлі, додуматися, з якою метою прибув до нього пан Сулятицький та його двоє супутників. А потім? Слід було при бейлер-беєві заткнути пельку панові Сулятицькому, коли він розпатякував про козацькі таємниці та про провідника від Амета Киримли. Невже він, пан Адамек, такий дурний, не міг здогадатися, що зараз бовкне отой тхоряка, отой фаризеуш?!

Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежинку, як попереду почувся чийсь голос. Хтось озвався по-татарськи.

Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:

— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли!

До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі пан Адамек пізнав, що це Аметові товариші.

Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив по печери, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Він спершу не збагнув, для чого вони, а потім додумався — і мурашки поповзли у нього по спині.

У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи й стояли по кутках.

Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав.

Пан Адамек розібрав тільки два слова: «Асан Касапчі».

Напружуючи пам’ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:

— Бейлер-бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім-башка.

Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того тривожного й гнівного «в-в-вах-х-х», яке пролунало в печері.

А потім — тиша. І всі повернулися в бік пана Адамка.

Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, самого запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.

— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.

Поляк підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу— «бейлер-бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер-бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:

— Асан Касапчі — там, — і повів хвилясто правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…

Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер-беєві і що той бейлер-бей дуже розгнівався…

Знову настала тиша.

І тоді розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамка. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…

«Це смерть!» — похолов пан Адамек, але, до болю стисши кулаки, примусив своє тіло не тремтіти. Він зашепотів молитву.

Амет схопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий за татарина, з мимовільним подивом і навіть повагою відчув, як багато сили у м’язах розбійницького отамана. Але пан Адамек теж мав силу, тому навіть не схитнувся…

Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.

Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.

З кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімєж і пан Євгеніуш. І панові Адамкові враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони.

Пан Адамек крикнув до тих, що ридали:

— Гей ви, поляки! Хоч умремо по-шляхетськи!

Та шляхтичі, мовби нічого не чувши, продовжували скиглити.

Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її, показуючи голі груди, порослі рудим волоссям, і проревів:

— Ріж, розбійнику! А на коліна не стану!

Амет стрівся з поглядом пана Адамка, зупинився, знов уважно поглянув на поляка і поволі заховав за пояс свій ніж.

І тоді загелготіли, заговорили татари. Вони щось паліко доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — розбійницький табір розколовся на дві частини: одні вимагали негайної смерті для поляків, а інші, певно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.

Розбійники гучно галасували, і за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімєжа та пана Євгеніуша.

Розбійницький ватажок підніс праву руку. Гомін поволі стих, і тоді пан Адамек знову почув схлипування своїх земляків.

Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивали головами. Потім Киримли повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша, підніс вказівний палець і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.

— На палю? — жахнувся Адамек і закричав: — Амете! Амете!

І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Беднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї. Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, хоч би які вони були… А крім того, смерть від сокири і почесніша, і легша, ніж смерть на палі…

Амет заперечно крутнув головою. І тоді, не знаючи, чим і як переконати татарина, пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг розбійницького ватажка.

— Благаю вас, честю своєю благаю, гідністю благаю: дайте нам трьом загинути так, як належить шляхтичам! — просив він, забувши, що татарин не розуміє його мови.

Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що, обнімаючи чоботи розбійницького отамана, він ганьбить ім’я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив врятувати їх од мученицької смерті…

Амет штовхнув пана Адамка носком чобота в зуби, і поляк відчув, як йому в роті одразу засолоніло.

Він стрибнув на Амета. Проте одразу на нього накинулося з десяток татар і повалило на землю.

«Нарешті, смерть!» — з полегкістю подумав пан Адамек.

Та почувся крик Амета, і непокірного поляка відпустили…

Амет заговорив знову. Говорив він довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був відрізаний ним клапоть листа до кафського бейлер-бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера», «каторга» — і все зрозумів: Амет міг би всіх їх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка Квятковського, який не побоявся прийти сюди, знаючи про небезпеку для