Василь Махно - Вічний календар
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Остафійчук відтягнув здохлу тварину за ноги на город і закопав під яблунею.
«Рано чи пізно то мусіло статися», — сказала мурзиха Остафійчукові, коли він повернувся з городу.
«Та я ще від учора видів, шо шось єго мучит».
Дмитрик ні з того ні з сього розплакався, і Юлька повела малого до будинку.
«Шкодує малого коника», — пояснила внукові плачі Анна.
«Видко, шо ваш хлопец має мнєке серце».
«Мнєке, мнєке, — погодилася. — Аби не мнєкуш».
Поки Настя насолоджувалася з Домаховським гірськими краєвидами в Криниці, без неї здох червонобокий мул, а наступного дня застудився Дмитрик. Кашель, що поселився в чутливих бронхах, душив дитину щоночі. З Чорткова приїхав лікар, але хтось порадив Анні відвезти хворого подихати овечими випарами. Кошару знайшли в Язлівцях. І з самого ранку Баревичі, минаючи Горб-Долину, поїхали до Язловець.
«А чого ми поїхали до Язлівець?» — запитався малий Баревич, коли доїжджали до Горб-Долини.
«Бо в нас немає овець».
«А в Коритовських є?»
«Кажуть, що є», — ствердно відповіла Анна-мурзиха.
«То чого ми не поїхали до них на фільварок?»
«Бо ми з ними ворогуємо».
«А як?»
«Як? — сама себе запитала Анна. — Ну, ми не ходимо до них, вони — до нас».
«А може, тому, що вони поляки?» — несподівано запитав онук.
«Може, тому що поляки», — погодилась Анна.
«А чому на нас прозиваються мýрзи?»
«А хто так каже?»
«Та всі, — Дмитрик на мить задумався, — навіть Остафійчук».
Повертаючись із Язловець, вони продовжили розмову.
«Спочатку, — розпочала Анна-мурзиха, — на цих пагорбах із червоного пісковику не було ніякої Митниці…»
«А що було?» — здивувався Дмитрик.
«Була Джуринка, — продовжила Анна, — до якої допливали потічки з Синіх озер».
«А тоді, коли були тільки сині потічки, — допитувався онук, — ну тоді, коли ще нас не було, то що було?»
Анна засміялася:
«Коли нас не було — то нічого й не було».
«А як нас не буде?» — поставив зовсім недитяче питання онук.
«Буде Джуринка, — запевнила малого Анна й сама засумнівалася. — А хіба річка може зникнути чи піти собі під землю?»
Анна продовжила розповідь про землю, заселену Баревичами: «Скільки їх було — не знаю, бо переповідаю те, що розповідав мені твій дідо Данило, царство йому небесне. Що ніби вони прийшли з Горибаби. Побачили воду, що била джерелом з-під червоного каменя, і десь тут, може, навіть, де стоїть наш дім, побудувалися. А тоді сюди прийшли інші люди, побачили сині джерела, що плили червоними каменями — і собі почали будуватися. Так виникло наше селище, проросло з джерел, які виходили на поверхню. У ті часи, Дмитрику, Язлівці були великим містом. Приходили сюди купці та чужинські війська».
«А що вони в нас хотіли?» — поцікавився хлопець.
«Що хотіли? — Анна задумалася. — Та, певно, хотіли нашої землі. Навколо Митниці колись росли дубові гаї, множилося птаство, а риби було в Джуринці стільки, що ловили її голими руками. Були роки, розказував твій дідо, коли люди залишали Митницю, і вона заростала бур’янами, кропивою. Будяки сягали плечей. Не знаю, чи то правда, але Баревичі були митниками, тому й селище прозвали Митницею. Десь із того часу приліпилося за нами слово мурза, а всіх жінок називали мурзихами. Слово це турецьке».
«То ми турки?»
«Ні, — Анна подивилася на онука, який починав дрімати. — Переказували, що в ті часи, коли турки зайшли аж до Язлівця й там поставили кордон із поляками, хтось із нашої родини віддався за турка. І ніби той турок називався Мурза, і з того часу, породичавшись із тим Мурзою, ми стали мýрзами».
Анна промовчала про Кюбата, який кілька місяців, переховуючись, жив у пивниці, куди Дмитрикова мама бігала щоночі. Лице Кюбата нагадувало Анні висохлий на сонці листок тютюну, а лице Дмитрика було сполоскане в молоці, тому Кюбат не міг бути батьком Дмитрика.
Ось чому Анна ще раз повторила:
«Ні, ми не турки», — і погладила стрижену голівку онука, схожу на цибулину.
«А може, то Господь, — Анна, позіхаючи, продовжила, — вказав тому далекому Баревичеві прийти на цю землю і множитися на ній. А з землею, Дмитрику, приходить усе на тій землі — ми, річки, риба, птахи, війни і смерть. І тому, якщо хтось приходить на твою землю, то він забирає від тебе все, навіть твою смерть і твоє повітря».
Переселенців пустили жити в горішній фільварок.
Коли в березні 1945 року до селища прибрело два десятки родин, перемучених виснажливою подорожжю чужих людей, Митницею пішов поголос, що відбиратимуть хати й поселятимуть прибульців. Люди, яких ніхто не знав і не бачив у цих краях, збилися в рій перед сільрадою. Гудіння чоловічих голосів переривав жіночий і дитячий плач. Усі були брудні й немиті. Від багатьох смерділо сечею. Дехто приїхав зі своїми кіньми й коровами. Лише один хлопчик тримав на руках пса, від якого грівся. Викрикували прізвища й казали, до чиєї хати їм іти. У кожного з прибулих була переселенча карта й документ, у якому записано, що саме вони залишили там, звідки їх депортували. Іван Мехамет був найменший поміж дітей, які могли вже стояти на ногах. Було ще кілька немовлят, на плач яких ніхто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.
