Анджей Сапковський - Вежа блазнів

— Ви конкретніший, — криво посміхнувся єпископ, — за жида. Хіба так годиться з родичем? Ви ж практично вже мій свояк. Але якщо ви так уже хочете, то прошу: я сам виставлю сімдесят списів плюс відповідну піхоту й артилерію. Конрад Кантнер, мій брат, ваш майбутній тесть, дасть шістдесят кіннотників. Стільки само дасть, я знаю, присутній тут Людвіг Бжегський. Румпрехт із Любіна і його брат Людвіг зберуть сорок. Бернард Немодлінський…

Рейневан навіть не помітив, коли задрімав. Прокинувся від стусана. Навколо було темно.

— Утікаємо звідси, — пробурмотів Самсон Медок.

— Ми поспали?

— Ще й як.

— Кінець з'їзду?

— Принаймні на якийсь час. Говори пошепки, за стодолою — вартові.

— Де Шарлей?

— Уже пробрався до коней. Тепер іду я. А потім ти. Порахуй до ста і виходь. Через подвір'я. Візьми оберемок соломи, іди повільно, схиливши голову, ніби пахолок до коней. А за рогом крайньої хати — направо і до лісу. Зрозумів?

— Авжеж.

* * *

І все пішло би гладко, якби не те, що, минаючи крайню хату, Рейневан почув своє прізвище.

* * *

На майдані крутилося трохи солдатів, горіли вогнища й мазниці, але морок підсіння давав настільки добре укриття, що Рейневан не побоявся вилізти на ослін, став навшпиньки і крізь міхур у вікні зазирнув у кімнату. Міхурі були дуже брудні, а кімната освітлена тьмяно. Проте можна було розгледіти, що розмовляли троє. Одним був Конрад, єпископ Вроцлава. Будь-які сумніви щодо цього розвіював голос, по-юначому дзвінкий і виразний.

— Повторюю, ми дуже вдячні вам, панове, за інформацію. Нам самим нелегко було б її роздобути. Купців губить жадібність, а в торгівлі важко дотримуватися конспірації, таємниці не збережеш, надто багато ланок і посередників. Рано чи пізно надійде донос на того, хто з гуситами кумається і торгує з ними. Але з панами шляхтичами й міщанами набагато складніше, вони вміють тримати язик за зубами, мусять остерігатися Інквізиції, знають, що трапляється з єретиками і гуситськими поплічниками. І це правда, повторю ще раз, що без допомоги з Праги ми б ніколи не напали на слід такого собі Альбрехта Барта чи Петера де Беляу.

Чоловік, що сидів спиною до вікна, заговорив з акцентом, якого Рейневан не міг сплутати з жодним іншим. Це був чех.

— Петер з Беляви, — відповів він єпископу, — умів зберігати таємниці. Навіть у нас, у Празі, мало хто про нього знав. Але знаєте, як воно є: серед ворогів людина обережна, а серед друзів язики розв'язуються. І раз ми вже про це заговорили, то, сподіваюся, тут, серед друзів, у вас, єпископе, не вирвалося яке-небудь необережне слівце стосовно моєї особи?

— Ви мене ображаєте таким припущенням, — гордо сказав Конрад. — Я не дитина. Крім того, наш з'їзд не випадково відбувається тут, у Дембовці, у глушині. Це надійне і таємне місце. Та й люди з'їхалися надійні. Друзі і союзники. Зрештою, жоден з них, дозволю собі зауважити, вас навіть не бачив.

— Похвальна передбачливість. Тому що, можете мені повірити, гуситські вуха є у свидницькому замку, у пана фон Колдіца, є і в пана Пути в Клодзьку. Щодо присутніх тут моравських панів я теж радив би бути особливо обережним. Без образ, однак вони полюбляють переходити від одної сторони до іншої. Пан же Ян з Краваржа має серед гуситів чимало родичів і свояків.

Заговорив третій із розмовців. Він сидів найближче до каганця. Рейневан бачив довге чорне волосся і пташине обличчя, що наводило на думку про великого стінолаза.

— Ми обережні, — сказав Стінолаз. — І пильні. А за зраду зуміємо покарати, можете мені повірити.

— Та вірю, вірю, — фиркнув чех. — Як же не вірити? Після того, що спіткало Петера з Беляви, пана Барта? Купців Пфефферкорна, Ноймаркта і Троста? Демон, ангел помсти, лютує в Шльонську, б'є з ясного неба. У самий полудень. Воістину daemonium meridianum… Страх охопив людей…

— І дуже добре, — спокійно втрутився єпископ, — що охопив. І мусив був охопити.

— А результати, — похитав головою чех, — видно неозброєним оком. Порожньо стало на карконошських перевалах, на диво мало купців вирушають у Чехію. Наші шпигуни вже не ходять з місіями на Шльонськ так охоче, як колись, крикливі донедавна емісари з Градця і Табора теж якось попритихали. Люди балакають, справа обростає плітками, росте як снігова куля. Петера де Беляу начебто жорстоко покололи. Пфефферкорна не вберегло, кажуть, навіть святе місце, смерть наздогнала його в костелі. Гануш Трост утікав уночі, але ангел помсти, як виявилося, не тільки опівдні, але і в темряві ночі бачить та убиває. А раз я вам їхні прізвища подав, єпископе, — то що ж, виходить, вони на моїй совісті.

— Як хочете, я вас висповідаю. Хоч би й зараз. Без оплати.

— Красно дякую, — чех не міг не відчути іронії в голосі, але проігнорував її. — Красно дякую, але я, як ви знаєте, калікстинець і утраквіст, я не визнаю усної сповіді.

— Ваша справа і ваша втрата, — холодно прокоментував єпископ Конрад. — Я вам запропонував не церемоніал, а душевний спокій, а він не залежить від доктрини. Але ваше право відмовитися. Тільки-от із совістю тоді самі собі давайте раду. Я ж лише скажу вам, що названі небіжчики: Барт, Трост, Пфефферкорн, Беляу… провинилися. Згрішили. А Павло пише до римлян: «Заплата за гріх — смерть»[397].

— Там же, — озвався Стінолаз, — написано про грішників: «Нехай станеться стіл їхній за сітку й за пастку, і на спокусу, та їм на заплату»[398].

— Амінь, — докінчив чех. — Ех, шкода, по-справжньому шкода, що цей ангел чи демон тільки Шльонська пильнує. Не бракує грішників і в нас, у Чехії… Деякі з нас там, у Златій Празі, рано і ввечері возносять благання, щоби деяких грішників шляк трафив, щоби блискавка їх спалила… Чи щоби який-небудь демон їх досяг. Хочете, дам вам список. Поіменний.

— Який список? — спокійно запитав Стінолаз. — Про що це ви? Щось пропонуєте? Люди, про яких ми говоримо, були винні й заслуговували покарання. Але їх покарав Бог і їхнє власне гріховне життя. Пфефферкорна убив орендар з ревнощів до дружини, після чого його опанувало каяття і він повісився. Петера з Беляви убив у приступі шаленства власний брат, недоумкуватий чарівник і перелюбник. Альбрехта Барта вбили євреї з заздрості, бо він був за них багатший, кількох уже схопили, зараз вони зізнаються під тортурами. Купця Троста вбили розбійники, він полюбляв валандатися ночами, от і доваландався. Купець Ноймаркт…

— Досить, досить, — махнув рукою єпископ. — Стримайтеся, не втомлюйте нашого гостя. У нас