Гюстав Флобер - Пані Боварі

— Гаразд, я вас беру!

За чверть години Фелісіте вже оселилася в домі Обенів.

Спершу її лякали «звичаї, що склалися в родині», і схиляння перед пам'яттю пана Обена, яку тут свято шанували. Поль і Віргінія (хлопчику було сім років, а дівчинці ледве минуло чотири) здавалися їй зробленими з дорогоцінного матеріалу; граючись з дітьми, вона залюбки возила їх на спині. Пані Обен заборонила Фелісіте щохвилини цілувати дітей, і це глибоко образило дівчину. І все ж вона почувала себе щасливою. Її смуток швидко зник в цьому оточенні.

Щотижня, у четвер, приходили знайомі й друзі Обенів на партію в бостон. Фелісіте заздалегідь приготовляла їм карти та грілки. Гості збиралися рівно о восьмій годині і розходилися по домівках перед одинадцятою.

Кожного понеділка продавець старих речей, що жив у завулку, з самого ранку вже розкладав на землі своє залізяччя. Потім місто сповнювалось гомоном голосів, що мішався з іржанням коней, меканням ягнят, рохканням свиней і деренчанням возів по бруку. Десь опівдні, в найбільший розпал торгівлі, на порозі з'являвся високий старий селянин з хижим яструбиним носом, у кашкеті, збитому на потилицю. Це був жефосський фермер Роблен. Трохи пізніше приходив Льєбар, фермер із Тука, маленький товстун з червоним обличчям, одягнений в сіру куртку і шкіряні краги із шпорами.

Обидва пропонували своїй господині курей або сир. Фелісіте завжди викривала їхні махінації, і вони верталися додому, сповнені до неї поваги.

Бозна з яких часів пані Обен відвідував її дядько, маркіз Греманвіль, один з численних її родичів. Він розтринькав усі свої маєтки і тепер жив у Фалезі на останньому клаптику своєї землі. Маркіз завжди з'являвся на сніданок разом із жахливим пуделем, який мав звичку бруднити лапами всі меблі. Греманвіль все ще намагався триматися як справжній аристократ, хоч дуже зубожів. Він навіть шанобливо піднімав капелюха, коли говорив: «Мій небіжчик батько», — але звички п'яниці і гульвіси давалися взнаки: маркіз пив вино склянку за склянкою і кидав сороміцькі дотепи і жарти. Фелісіте ввічливо його випроваджувала, приказуючи: «Годі вже, пане Греманвіль! Іншим разом, до побачення!» І зачиняла за ним двері.

Зате вона з задоволенням відчиняла їх перед паном Буре, старим адвокатом. Його біла краватка і лисина, його жабо і широкий коричневий сюртук, навіть особлива манера нюхати тютюн — весь його вигляд викликав у неї ту ніяковість, яку ми відчуваємо в присутності незвичайних людей. Старий керував маєтками «пані» і просиджував з нею цілі години, замкнувшись в кабінеті «пана». Буре дуже боявся скомпрометувати себе чим-небудь, з надзвичайною повагою ставився до суддів і часто вживав латинські слова.

Щоб зробити навчання дітей цікавим і приємним, він подарував їм географію в малюнках. Вони зображали сцени з різних країн світу: тут були і канібали з перами на голові, і мавпа, що викрадала дівчину, і бедуїни в пустелі, і полювання на китів тощо.

Поль пояснив Фелісіте зміст цих малюнків; цим, власне, і обмежилась її освіта.

Дітей навчав Гюйо, бідний службовець мерії, відомий своїм чудовим почерком і вмінням нагострювати складаний ніж об халяву.

Ясними, погожими днями всі вирушали зрання до жефосської ферми. Подвір'я її з будинком посередині містилося на підгірку; і море, що мріло вдалині, здавалося звідти сірою плямою.

Фелісіте виймала з своєї корзини шматочки холодного м'яса, і всі снідали в кімнаті, що була поруч з молочарнею. Тільки ця кімната нагадувала про старі часи, коли будинок ще був дачею. Вітер шурхотів рештками шпалер на стінах. Пані Обен сиділа, схиливши голову, поринувши у спогади, діти ж не наважувались навіть розмовляти. «Грайтеся, грайтеся!» — казала вона, і вони розбігалися. Поль забирався в клуню, ловив пташок, кидав камінці в калюжі або гупав палицею по величезних порожніх бочках. Віргінія годувала кролів, бігала в поле за волошками, і її мереживні панталончики так і миготіли скрізь.

Якось восени, увечері, всі поверталися лугами додому. Молодий місяць тьмяно світив на небі, і сивий туман хвилями плив над звивистими берегами Туку. Бики, що лежали посеред лугу, спокійно дивилися на четверо людей, які поволі йшли собі. На третьому пасовиську кілька биків підвелися і оточили їх. «Не бійтеся»! — сказала Фелісіте і, щось промовляючи, погладила найближчого бика по спині; той відсахнувся назад, а решта злякано позадкувала. Але коли вони майже перетнули сусіднє пасовисько, раптом розляглося жахливе ревіння. Це ревів бугай, який виринув з туману і прямо рушив до двох жінок. Пані Обен хотіла вже втікати. «Ні, ні, не поспішайте!» — гукнула Фелісіте. Однак вони прискорили ходу, бо чули позаду загрозливе сопіння бугая, що наздоганяв їх. Земля під ним аж стугоніла. Та ось він кинувся навскач! Фелісіте обернулась, вирвала жмут трави з землею і кинула його межи очі бугаєві. Той жахливо заревів, задрижав од люті і грізно наставив роги. Пані Обен, розгубившись, намагалася перелізти з малюками через високу огорожу на краю пасовиська. Фелісіте, крок за кроком відступаючи перед бугаєм, кидала без упину йому межи очі грудки дерну і кричала: «Хутчій! Та хутчій же!»

Пані Обен спустилася в рівчак, підштовхнула Віргінію, а за нею і Поля. Вона кілька разів спотикалася і падала, поки, нарешті, з великими труднощами видерлась нагору.

Бугай притиснув Фелісіте до огорожі, бризкаючи піною їй в обличчя; ще мить — і він підняв би дівчину на роги, та їй якось пощастило пролізти між жердинами, і величезна тварина вражено зупинилася.

Ця подія протягом багатьох років була темою для розмов у Пон-л'Евеку. Фелісіте анітрохи не пишалась своїм вчинком, вона навіть не думала, що проявила героїзм.

Тепер її думки цілком заполонила Віргінія: дівчинка занедужала від нервового потрясіння, і лікар, пан Пупар, порадив їй морські ванни в Трувілі. У той час їх відвідувало небагато хворих. Пані Обен докладно про все дізналася, порадилася з Буре і почала збиратися в Трувіль так, начебто мала вирушити у тривалу подорож.

Ще напередодні візком Льєбара було відправлено весь багаж. Наступного дня Льєбар привів двоє коней. На одному з них було дамське сідло з оксамитною спинкою, у другого за сідло правив згорнутий плащ. Пані Обен усілася позаду Льєбара; Фелісіте посадовила поруч себе Віргінію, а Поль сів верхи на віслюка, якого їм позичив пан Лешаптуа, взявши з них обіцянку берегти тварину, як зіницю ока.

Шлях був важкий: за дві години проїхали лише вісім кілометрів. Коні грузли в багні по самісінькі бабки, вибивалися з сил і спотикались у заглибинах колії. Кобила Льєбара час від часу зупинялася, і старий терпляче чекав, поки вона знову рушить. Льєбар