Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

21

Скинувши з себе забруднений одяг і замінивши його на простеньку сорочку зі штаньми, Люсі стала посеред кімнати, заплющила очі й почала пригадувати мальовничі обриси коридорів палацу. Минулого разу, коли вона була там, пригода не закінчилася нічим хорошим, але зараз вона все ж сподівалася на краще й намагалася не думати про неприємності.

Мить — і вона опинилася прямісінько перед дверима королівської спальні.

Тіні поволі розвіялися. Її рука доторкнулася до холодної круглої ручки. Люсі затамувала подих. Щойно вона зайде всередину, шляху назад не буде. Їй доведеться зустрітися один на один зі своїм страхом, своїм захопленням, своїм джерелом світла, і вона, щиро кажучи, була анітрохи готова, як би довго не налаштовувалася. Щоб не передумати, Люсі попри вагання повернула ручку та штовхнула двері, а вони не відчинилися. Вона штовхнула ще раз, почала смикати туди-сюди, добряче шумлячи, навіть приклала другу руку, але все марно. Спальня зачинена. Звісно ж, бо Арон навряд чи захотів би ночувати в кімнаті, де раніше жив Вільгельм.

Люсі ступила крок назад, розмірковуючи, де ще він міг бути.  Раптом до неї збоку обізвався старий чоловік.

— Хто це? Як ви тут опинилися?

Вона повільно обвела очима вусатого вартового. Зброя, яка мала б бути на плечі, лежала в нього в руках, а на обличчі в напівтемряві могла чітко розгледіти збентеження. Справи кепські, але вона не розгубилася.

— Я Люсі Рендал. Можливо, ви щось чули про мене. Я маю важливе повідомлення до короля. Чи не могли б ви мене до нього провести?

Вартовий скривився з пересторогою й водночас двічі стукнув пальцем об камінець на поясі, який з кожним ударом підсвічувався.

«Трясця», — подумала Люсі, опустивши плечі. Це надовго.

З-за повороту долинули звуки кроків. Мить — і до них вийшли ще троє чоловіків, два з яких були вартовими, а форма третього відрізнялася, і зброї він не мав.

— Що сталося? Хто це? — заговорив цей, як зрозуміла Люсі, управитель палацу.

— Я не знаю, як вона тут опинилася. Підозрюю, що це Деміан, — відзвітував вартовий. — Намагався вирвати ручку до старої спальні.

— Що? — Люсі насупила брови. — Ні! Я не Деміан. — Вона підвела руку до серця, рукав скотився, але вона продовжила жестами доводити свою щирість. — Деміан — мій дядько, і він мертвий.

— Деміан так би й сказав. — Вусань знизав плечима, повертаючись корпусом то до неї, то до керівника. Він явно пишався своєю знахідкою.

Управитель почав вдумливо розглядати її своїми маленькими від окулярів очима, Двоє інших гвардійців не квапилися братися до зброї, ймовірно, бо чекали команди.

— У мене немає на це часу, — нетерпляче повела Люсі, опустивши руку. — Мені терміново потрібно до короля. Є новини з Академії. З ГріНМАНС.

— Як ви пройшли крізь варту аж до сюди? — запитав управитель, хитнувши підборіддям.

— Перемістилася в просторі. — Вона розвела руками. — Я хранителька темряви.

Щоб підтвердити свої слова, одразу перевтілилася у фантома. Усі вартові з переляку чи від несподіванки схопили гвинтівки.

— Не вірте нічому, — загорланив старий, — це ілюзія! Вони брехливі. Тобі може здаватися, що торкаєшся щоки гарної жінки, коли насправді гладиш старого збоченця.

— Що? — Усі погляди в коридорі перемістилися на нього.

— Я перепрошую, але я не ілюзія, — наполягала Люсі. Розмовляти з вартовими марно, тож вона зосередилася виключно на переконанні управителя. — Покличте короля, і він мене впізнає.

— Ще чого? — Він гмикнув із посмішкою. — Розмріявся.

— Я не мій дядько! — Вона не стрималася та підвищила голос. — Як вам довести?

— Пострибай на місці, — сказав вартовий. Головний запитально поглянув на нього, так що довелося пояснити: — По звуку ударів можна визначити вагу людини. Він навряд чи додумається його змінити.

— Ти це озвучив, тож тепер додумається, — відповів він, і повернувся до фантома. — Схопіть його й посадіть в темницю, поки я Раю покличу. Вона швидко розкусить цього незваного гостя.

Двоє вартових вирушили вперед. Люсі ж клопіт з ними остогидів, тому вона просто зникла в «нікуди», але цього разу для появи в «насправді» думала не про місце в палаці, куди переміститися, а про людину, до якої. Довелося добряче покопатися в спогадах про Арона.

Люсі розплющила очі у великій, просторій і розкішній кімнаті, освітленій тьмяним світлом зірок і ліхтарів знадвору. Зорієнтувавшись у просторі, вона легко зрозуміла, що нова спальня короля розміщувалася на третьому, найвищому, поверсі палацу. Тут стіни бордового кольору прикрашали кілька картин з пейзажами природи півдня. Довкола розкинулись три великі шафи з різьбленими дверцятами та стіл з червоного дерева, на якому лежала прямокутна дошка з випаленими візерунками, які Люсі не змогла розпізнати. Однак найбільше її увагу зачепило масивне ліжко, на якому під оксамитовими ковдрами, лежачи на спині та закинувши руку над головою, дрімав Арон.

Тихі звуки його повільного дихання заполонили кімнату. Риси миловидного обличчя в цьому світлі здавалися ще гарнішими, ніж раніше. Або ж вона просто давно його не бачила й встигла справді скучити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍