Ніл Гейман - Американські боги

вечеряти раз на кілька тижнів. Вкладається, так би мовити, у майбутнє, а вона просто вдячна йому за увагу...

— Як?

— Не знаю. Ми перекрили дорогу, і вони не могли нікуди подітися, але вони все одно поділись.

— Просто ще одна маленька загадка бентежного життя. Нема чого хвилюватися. Ти заспокоїв місцевих?

— Сказав їм, що це була оптична ілюзія.

— Вони повелися?

— Схоже на те.

Було щось на диво знайоме у голосі агента Світа — ця думка його збентежила, адже він працює безпосередньо на агента Світа вже два роки, щодня з ним розмовляє. Ясно, що його голос видається знайомим!

— Зараз вони вже далеко.

— Відправити людей до резервації, щоб перехопити їх там?

— Не варто зчиняти стільки галасу. Забагато юридичних тонкощів, в які треба вплутуватися, трохи занадто для одного ранку. Маємо достатньо часу. Просто повертайся сюди. Я хочу зібрати всіх для обговорення нашої стратегії.

— Проблеми?

— Міряння пісюнами. Я запропонував, щоб ми провели зустріч тут. Технарі хочуть в Остіні, чи може, в Сан-Хосе, актори хочуть Голлівуд, біржовики наполягають на Волл-стріт. Всі хочуть зустрічатися на своїй території. І ніхто не хоче поступатися.

— Я маю щось зробити?

— Поки ні. На декого нагавкаю, інших погладжу. Знаєш, як це буває.

— Так, пане.

— До зустрічі, Граде.

І дзвінок обірвався.

Град думає, що, мабуть, треба було відправити спецпризначенців, аби затримали той блядський «Віннебаґо», чи може, треба було натикати протипіхотних мін по дорозі, чи розхріначити їх якоюсь ядрьоною боєголовкою, яка показала б тим покидькам серйозність їхніх намірів. Агент Світ якось проголосив: Ми пишемо майбутнє вогняними літерами! І зараз агент Град думає, що боже ж мій, якщо він зараз не посцить, то його нирка просто вибухне. Він згадує дитинство, довгі дороги кудись федеральними трасами, і як татко говорив про такі випадки: із вух поллється. Агент Град навіть зараз може згадати татків голос, що з глибоким північним акцентом каже: «Синку, ми зараз зупинимось. Мені так треба відлити, що скоро із вух поллється».

...а тоді Тінь відчув, як хтось палець за пальцем розтискав кулак, у якому він тримав стегнову кістку. Йому більше не хотілося до вітру. То був хтось інший. Він стояв під зірками на рівнині, всипаній гладенькими чорними каменями, а кістка впала на землю до інших кісток.

Середа знову жестом наказав йому мовчати. Тоді пішов, а Тінь почимчикував слідом.

Від механічного павука почувся скрегіт, Середа завмер. Тінь теж зупинився і почекав разом зі старим. На боках чудовиська загорілись і замиготіли зграйки зелених лампочок. Тінь намагався не дихати надто голосно.

Він думав про те, що з ним тільки-но трапилось. Так, ніби він зазирнув крізь віконце до чийогось розуму. Тоді подумав про агента Світа. Це мені його голос видався знайомим. Це була моя думка, не Градова. Тому вона видалася такою недоречною. Він спробував згадати той голос і якось співставити з тими голосами, які він пам’ятав, але нічого не виходило.

Не страшно. Я згадаю. Рано чи пізно, але я згадаю.

Зелені лампочки стали синіми, тоді червоними, потім пригасли до тьмяно-червоного, і павук спокійно примостився на своїх механічних лапках. Середа закрокував далі. Його постать — у крислатому капелюсі, у потертому темному плащі, що тріпотів туди-сюди у безвітрі — вирізнялася на тлі сяйва далеких зірок, а патериця стукотіла об поплавлений камінь.

Коли металевий павук перетворився на ще один вогник у зоряному світлі десь на горизонті, Середа озвався:

— Тепер уже безпечно розмовляти.

— Де ми?

— За лаштунками.

— В сенсі?

— Думай про це так, наче ти за лаштунками. Ну, ніби в театрі. Я висмикнув нас із глядацьких місць, і тепер ми можемо пройтися з іншого боку сцени. Зрізаємо дорогу, доберемося швидше.

— Коли я торкнувся тієї кістки... Я був у голові в чувака, якого кличуть Градом. Він — один з тих шпигів. Ненавидить нас.

— Ага.

— Його шефа звуть агент Світ. Він мені когось нагадує, але я не знаю, кого. Я зазирнув до Градової голови... Чи може, я був у нього в голові... Я не впевнений.

— Вони знають, куди ми прямуємо?

— Здається, вони відкликали погоню. Не хотіли пертися за нами аж до резервації. Ми ж їдемо до резервації?

— Може й так, — якусь хвильку Середа постояв, спершись на патерицю, а тоді закрокував далі.

— Що то був за павук?

— Прояв схеми. Пошуковий двигунець.

— Вони небезпечні?

— До мого віку доживаєш тільки тоді, коли налаштовуєшся на найгірше.

— А скільки ж тобі років? — усміхнувся Тінь.

— Скільки є — всі мої.

— Ти так напускаєш туману, що я вже й не знаю, чи є в тебе хоч щось своє.

Середа тільки хмикнув.

На кожен наступний пагорб дертися ставало все важче.

А в Тіні розболілася голова. Щось було таке у зоряному світлі, що відлунювало в нього у скронях і грудях. Біля підніжжя чергового пагорба він зупинився, відкрив рота, щоб щось сказати, і тут його несподівано знудило.

Середа заліз до внутрішньої кишені і видобув маленьку пласку флягу.

— Ковтни разок. Тільки один ковток.

Пекучий на смак напій не був схожий на алкогольний, але випаровувався в роті, як добрий бренді. Середа забрав флягу і сховав до кишені.

— Вештатися за лаштунками не дуже корисно для глядачів. Тому тобі недобре. Тебе треба якнайшвидше забрати звідси.

Вони закрокували швидше — Середа майже побіг підтюпцем. Тінь час від часу спотикався, хоча йому покращало від чудо-зілля старого, яке залишило післясмак апельсинової цедри, розмаринової олії, м’яти і гвоздики.

Середа взяв його за руку і показав ліворуч, на два однаковісінькі горбики застиглого розплавленого каменю.

— Он. Нам треба пройти точнісінько між ними. Ступай за мною.

Вони пішли, і денне світло з холодним повітрям одночасно вдарили Тіні в лице. Він зупинився, замружився. У голові паморочилося, світло сліпило. Він поставив долоню дашком над очима, тоді знову розплющив їх.

Вони стояли посеред схилу невисокого пагорба. Туман розвіявся, день видався прохолодний і сонячний, а в небі була чиста блакить. Біля підніжжя стелився битий шлях, яким підстрибував червоний трейлер, схожий на дитячу іграшку. В обличчя Тіні повіяло димом від багаття, очі у нього засльозилися. Дим струменів із будівлі неподалік. Будівля була схожа на трейлер, який просто поставили на схилі пагорба тридцять років тому, а відтоді багато разів лагодили і латали, і навіть десь