Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

Але Макс дружелюбно заусміхався, з насолодою закурюючи. Очевидно, йому подобалось, коли його хвалять, та ще й при цьому пригощають. Він виявився дуже говіркий та занадто хитрий і, перебивши Жору, тут же почав теревенити про свої міцні зв'язки з впливовими табірними промінентами і навіть з есесівцями.

— Куди б не закинула мене доля, я скрізь мав силу-силенну друзів, — вихвалявся Макс. — Щоправда, серед них нерідко траплялися падлюки та негідники. Взяти хоча б Зеппа — капо штрафної команди. Скільки добра я зробив для нього! І що ж ви думаєте? На сьогоднішній день цей фармазонщик заборгував мені сорок пачок сигарет. Сорок пачок! І, як видно, не скоро збирається розрахуватися. А всьому причина — мій добрий характер. На цьому всі спекулюють. Я вже собі поклявся: досить! Зась! Скільки можна! Що я вам — дійна корова? Так я слухаю вас: що привело вас до мене?

Жора коротко виклав суть справи.

— Гм-м. А звідки ви? — поцікавився Макс.

— З тринадцятого блоку.

— Ні, мене цікавить, з яких країв будете?

— Ми — німці з Росії, — не змигнувши оком, сказав Жора.

— Невже? — здивувався Макс. — Така чиста, правильна вимова і раптом — з Росії…

— Кожний справжній німець повинен мати чисту, правильну вимову. Рідну мову треба любити, як неньку і як вітчизну. Так вчили нас батьки, — з пафосом відповів Жора.

— Це правильно, — погодився Макс, розплившись у широкій усмішці. — Ну, а як потрапили в «санаторій»?

— Дуже просто. Добровільно поїхали у Німеччину на роботу, щоб допомогти рідному фатерлянду і трішки прибарахлитися. Ви ж, мабуть, чули, які в Росії злидні? При цареві німці щось мали, а при більшовиках ми просто старцювали. Нас із світу зживали! Та мені з братом не повезло і в Німеччині. Потрапили в якийсь паршивий робочий табір — просто жах! Утекли, щоб підшукати кращу роботу. Звичайно, попалися — і ось тепер ми тут. Доведеться потерпіти до кінця війни…

— А потім? — запитав Макс, хитро примружившись.

— Фюрер звільнить нас! Безсумнівно! За великою перемогою прийде і велика амністія. Фюреру потрібен буде кожен німець — багато німців! — щоб заселяти і управляти Європою.

— Це оригінальна думка, — пожвавився Макс. — А все ж таки прокляті «івани» пруть і пруть… І де той Сталін набрав стільки війська — просто незбагненно! Здавалося, ось-ось капут, а вони пруть і пруть! — забідкався Макс.

В його голосі звучав щирий смуток, і Жора вирішив далі здобувати прихильність.

— Наступ росіян — це, по суті, агонія. Можна не сумніватися, що фюрер зуміє скрутити їм в'язи! Армія фюрера зараз нагадує стиснуту сталеву пружину. В потрібний момент за наказом фюрера вона спрацює, і ми переможемо.

— Так, але ж тут ще ці американці та англійці. Все ж таки багато мороки з ними…

— Не забувайте, Макс, що наші союзники японці ще не сказали свого останнього слова. Не сьогодні-завтра вони ударять в спину росіянам, а вермахту залишиться тільки завершити повний розгром. Тоді й американців та англійців фюрер змусить танцювати під нашу, німецьку музику!

— У тебе оригінальні думки — приємно послухати. Іншим разом продовжимо нашу розмову…

— Неодмінно! І я виконаю для вас прекрасні пісні, адже я співак. Ось послухайте, — сказав Жора і наспівав «Тиха ніч, свята ніч». То була перша фраза німецької різдвяної пісні, яку співали хором біля ялинок у кожній німецькій сім'ї.

— Голос у тебе нічогенький, але навіщо мені ці співи? У мене в ревірі вистачає своєї музики. Давай конкретно: десять пачок сигарет — і я зроблю те, про що ви просите. З яким-небудь паршивеньким поляком я б не став навіть розмовляти, але ж ви — німці, я теж німець, отже, ми повинні допомагати один одному… Тільки справа не така вже й проста, як може здатися на перший погляд. Я повинен провести цей номер по всій документації, та ще й погодити з центральною канцелярією. І зробити все так, щоб комар носа не підточив, — доводив Макс збентеженим хлопцям і солоденько посміхався.

Почалося щось схоже на змагання в перетягуванні каната, де в ролі каната було Володине життя. Жора зблід, але взяв себе в руки і твердо сказав:

— Я згоден, Макс. Найближчим часом я принесу вам десять пачок, але дуже прошу звільнити брата завтра.

— Давай без лірики, по-діловому: спершу — плата, адже я стріляний горобець. — Негідник-писар тримав хлопців за горло мертвою хваткою.

Деякий час Жора мовчав, а потім тяжко зітхнув:

— Гаразд. Домовились.

— От і чудово. По-діловому, як у банку. Так і належить усе робити, тоді все буде правильно. Зачекай-но, яка у тебе освіта? — зупинив Жору Макс.

— Та яку освіту міг отримати німець при більшовицькому режимі? Слава богу, батьки нас нишком удома потроху вчили, щоб не забували рідної мови. Ото й уся освіта, — відповів Жора.

— Як видно, батьки уміли вас виховувати. Апу послухай один лист, як він звучить. Чи нічого не треба додати? Я щойно скомпонував його, нібито непогано, але ж збоку, свіжим оком, видніше, — сказав Макс і почав читати щойно написаний лист: — «Шановна фрау Норден! Повідомляємо Вас про те, що 27 грудня 1943 року після тяжкої тривалої хвороби помер Ваш брат Франц Норден. Протягом тривалого часу кваліфіковані лікарі, застосовуючи найсучасніші методи лікування і неабиякий досвід, намагалися врятувати хворого. Йому були створені усі умови, навіть надана окрема палата, незважаючи на труднощі військового часу. Його добре доглядали, забезпечували усім необхідним, але, на жаль, медицина виявилась безсилою: у нього був рак нирок. Анатомічний розтин підтвердив правильність діагнозу. Висловлюємо Вам глибоке співчуття і повідомляємо, що Ви можете одержати урну з прахом покійного, якщо внесете до місцевого відділення Рейхсбанку десять марок — плату за урну, кремацію і доставку праху. З повагою начальник лікувального закладу трудового табору «Вальдзее»