Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Де ж він узяв Таргітаєву стрілу? Стріла це була Таргітаєва?

– Я думаю, що її вкрав у Таргітая для Вовка хтось із хлопців, що були коло Таргітая, коли він вовтузився з сарматською головою коло багаття, – відповів Діодор.

– А ви чули, – додав Діодор, – він признався, що був за виві-дувача сарматського коло скитського царя й наслав на нього хворобу.

– Я давно так думав, – сказав Олександер, хоч він зовсім не думав про це; гадка про шпигунство Вовка випадково спала йому на думку тільки на царському бенкеті, і він навіть забув про неї.

СМЕРТЬ ЦАРЯ

Через три дні цар умер. У журбу та сум повилося скитське таборище. Жінки виють, роздираючи на собі вбрання. Похиливши голову, ходить сумна дружина царева.

Лаявсь і скуб на собі волосся й Олександер, але не від великої туги за царем. Він, як вовк у клітці, гасав і кидавсь у своєму наметі й сипав і крив добірною гоплітською лайкою і скитів, і скитські звичаї, і царя, що так не до речи вмер тепер.

Смерть царя знову відтягала від’їзд греків із таборища. Невільників треба було чатувати й стежити, щоб вони підчас метушні, що знялась із нагоди царської смерти, не використували часу й не втекли з таборища. Тоді прощай великі прибутки пантікапейської контори й її головного управителя!

Калікрат теж ходив сумний: він дуже сумував за матір’ю й домом. Навіть Діодорові остогидло таборище, і йому дедалі частіш спадали на думку веселі пантікапейські шинки. Раділи із царської смерти незлічимі скитські невільники.

Цар був жорстокий, немилосердний володар. Він виснажував непомірною працею своїх невільників, убивав, виколював очі за незначні провини, міняв на вино й золото, віддавав у східні краї в ще гіршу неволю. Раділа й Горислава.

– Я рада, що цей звірюка вмер! – сказала вона Таргітаєві і цим знову дуже образила й засмутила скита. На його думку, цар був такий, як і треба, іншим і бути не можна. Раділи невільники зі смерти царської, хоч і знали, що новий цар буде такий, як і небіжчик, а може, ще й гірший за нього. Кухареві й Калікратові обридло слухати скарги й лайку Олександра, і вони, вбравшись у скитську одежу, пішли подивитися на мертвого царя.

Коло царського намету були великий шум і галас. Кожний із скитів мусив показати, що він дуже жалкує за царем; особливо виявили це ворожбити. Вони, як скажені, рвали на собі волосся, шкрябали своїми пазурами обличчя так, що кров ллялася з них, як з годованих різаних кабанів, і тимчасом стежили, чи всі сумні скити, чи нема такого, хто б радів з смерти царевої, і, коли б знайшовся такий, не зрадів би він, попавши в лабети до ворожбитів.

Серед скитів греки побачили Торбасая, який, скрививши пику, теж намагавсь удавати з себе сумну, засмучену людину. На знак журби по царю він різонув ножем себе по руці, але, коли б міг хто заглянути йому в душу, він побачив би, що Торбасай зовсім не жалкує за царем, а думає про те, що новий цар, мабуть, щоб добути слави, піде війною або на сарматів, або ще кудись; що він, Торбасай, нарубає ворожих голів, награбує здобичі, і буде добре. А ще краще буде те, що він зможе дати тоді доброго посага за дочку Рудому, яку давно вподобав, і все буде гаразд.

Побачивши греків, він насупився і скривився ще більше.

– Можна подумати, що ти дуже сумуєш за царем, Торбасаю, – сказав Діодор, – бо ти скривився, наче проковтнув малого їжака.

Торбасай люто подививсь на грека, але не видержав і засміявсь.

– Скаже ж таке… – весело відповів він, але, схаменувшись, глянув скоса на ворожбита, що проходив на той час повз, правда, досить далеко від них. – А що ж, хіба не сумую? – знову, напустивши на себе сум, скривився скит. – Бачиш, як я різонув себе по руці?

– Бачу… А скажи, ти Харсуна бачив?

– Бачив… Він у шатрі з Чорною Гадюкою коло царя.

– А Таргітай? – спитав Калікрат.

– Таргітай там.

У царському шатрі на землі голий труп царя; круг нього щільним колом стояли царські родичі й Аксай із сином, а коло трупа порались Чорна Гадюка й Харсун. Вони розрізали царя, витягли з нього тельбухи й напихали порожній живіт пахучими травами. Потім, розглядаючи тельбухи, вони почали ворожити й віщувати, а скити, похнюпивши голови, уважно слухали віщування ворожбитів.

Розглянувши печінку, ворожбити довідались, що літо буде посушливе; розглянувши серце, знали, що думав цар, коли умирав; а думав він начеб про те, щоб іти війною на сарматів і помститись за хворобу, що наслав на нього сармат Вовк. Коло шатра, де роблено цю операцію, стояв великий казан, під казаном палало багаття, а в казані клекотів віск. Коло казана стояв замурзаний ворожбит і поправляв огонь під казаном. Він помішував віск паличкою, витирав засмальцованим рукавом сорочки піт із лоба й підкладав нові порції жовтого брудного воску в казан.

З шатра вийшов Харсун, заглянув у казан і щось сказав замурзано-му ворожбитові. Ворожбит підняв із землі списа, засунув його у вуха мідяного казана, і обидва ворожбити, взявшись за кінці списа, потягли казана в шатро. Там вони під орудою Чорної Гадюки залляли цареве тіло товстим шаром воску, щоб не трупішало, і одягли в розкішне вбрання. Таким чином вирядили царя в далеку путь. Коли Харсун, задоволений з почесної праці, зморений і заллятий воском не менш за мертвого царя, вийшов із шатра, Діодор смикнув його за сорочку.

– Харсуне!

– А… Це ти, елліне? Здоров.

– Здоров, Харсуне, – сказав Діодор, – нам час їхати додому.

Харсун пошкрябав закривавленим нігтем віск, що поналипав на його штани, підвів угору голову й подивився на зграю гайвороння, що летіла понад таборищем.

– Ну що ж, їдьте… – відповів він. – Хай помагає вам степовий бог у дорозі.

– Але без охорони та ще з невільниками їхати степом не можна.

– Не можна… – позіхнувши, згодився Харсун.

– А охорони досі не дають.

– Не дають? Ач… – почухавсь Харсун. – Треба чекати.

Кріпке самоське слівце вихопилось із уст Діодорових.

– Ти що сказав? – спокійно спитав ворожбит.

– Нічого. Чекати немає часу.

– Нема, часу? Ач… Треба їхати.

– Та кажу ж тобі, охорони не дають… – почав був грек, але, глянувши у вічі Харсунові, замовк. Ворожбит забігав зеленими очима, як ящірка, і знову підняв очі на гайвороння.

– Дуже голосно кряче гайвороння, чи не буде