Кріс Тведт - Коло смерті

постаті, хоч я й не міг з певністю сказати, де бачив ту людину раніше. Коли авто проїхало повз мій сховок під причалом, світло ліхтаря освітило салон, і я побачив, хто сидів за кермом.

Коли червоні задні ліхтарі зникли за гребенем пагорба, я видряпався на причал і бігцем кинувся до свого авта. Ганс Міккельсен і, ймовірно, хтось інший, усе ще зоставалися у гавані, але я вже не сумнівався, кого треба переслідувати. Чоловік, який проїхав повз мене, не повинен був тут опинитися. Він не мав жодних підстав зустрічатися з Гансом Міккельсеном, скоріш навпаки. Його присутність перевертала все догори дриґом. Я швидко вихопився угору пагорбом і помчав звивистими вуличками. Ближче до шосе побачив червоні цятки задніх ліхтарів. Я відстав від пежо на дві сотні метрів, бо знав начеб, куди їхати. Ніколи не бував там раніше, однак чомусь запам'ятав адресу.

Коли авто переді мною звернуло на подвір'я, я проїхав далі, за кут вулиці. Мені пощастило, місце для паркування знайшлося майже відразу, тож я спокійно повернувся до червоного автомобіля, який стояв на під'їзді до будинку. Саме тієї миті, коли відчиняв садову хвіртку, у вікнах першого поверху спалахнуло світло. Я помацав клямку дверей. Замкнено. Подзвонив. Коли він відчинив, я тицьнув пістолетом просто йому в обличчя. Він позадкував до передпокою, я — за ним.

Я дивився у вирячені від страху очі Ґустава Німана, колишнього бухгалтера гангстера Ганса Міккельсена й нинішнього головного свідка поліції.

— Привіт, Ґуставе! Що, у дідька, відбувається?

Розділ 57

Ульв Ґарман взяв театральну паузу, обвівши поглядом залу. Єва Ґрангейм була суддею окружного суду цілий свій вік. Вона вже не раз бувала свідком таких пауз, тож спокійно, вичікувально дивилася на прокурора. Зате двоє її помічників, літній чоловік та юне дівчисько, не зводили з Ґармана заворожених поглядів.

Навпроти сидів Рюне Сейм і, здавалось, нудився. Ліворуч від нього намагався зберігати холодний і незворушний вигляд я. У залі яблуку ніде було впасти, серед глядачів переважали журналісти, хоча й звичайної публіки не бракувало. Я знав причину такого ажіотажу. Вони хотіли бачити моє падіння. Я мав статус у суспільстві. Тішився славою успішного адвоката, бував, може, іноді нестримним на язик, тож було звідки падати. І падіння очікувалося надзвичайно болісне. Спрацьовував той самий механізм, який змушував зівак юрмитися на місці нещасного випадку. Коли люд з роззявленими ротами збивається навколо безживного тіла на піску, австралійські рятувальники називають цей синдром колом смерті. Вираз облич глядачів, де б вони не опинялися, чи на пекучому піску, чи на європейських автобанах, повільно проїжджаючи повз зіжмакану купу брухту, що ще недавно була автом, чи на твердих дерев'яних лавах окружного суду, спостерігаючи, як гине адвокат Мікаель Бренне, — завжди однаковий. Завороженість, радість, змішана з жахом, і полегшення, що цього разу лихо спіткало не їх.

— Наше кримінальне судочинство не досконале, — промовив Ульв Ґарман. — Трапляються, на жаль, помилки, чиниться несправедливість. Та все ж ми маємо добру систему. Ми маємо цілу низку правил, які забезпечують баланс між відповідачем і звинувачувачем. З одного боку, ми прагнемо задовольняти потребу суспільства в безпеці, захищати громадян, які стали жертвами порушень закону й злочинів. З іншого ж, маємо за обов'язок захищати невинних. Нікого не сміють засудити несправедливо. Ось на перетині цих площин і є правосуддя, — він на мить підвів голову, ніби запрошував нас пофілософувати про комплікаційність судової системи, а тоді повів далі. — Стрижнем цієї системи, у парадоксальний доволі спосіб, є суперечність і конфлікт. Змагання між прокурором й адвокатом, які обидва відстоюють свій кут зору, висувають свої аргументи, роблять суперечні одне одному висновки, ще з античних часів було нашим вимушеним способом знаходження істини. І це добрий спосіб, хоча два захисники репрезентують різні інтереси, обидва вони водночас служать вищому й важливішому. І прокурор, і адвокат служать, власне, ідеї правового суспільства. А тому ми несемо свої перемоги й поразки з професійною гідністю, бо знаємо, що так повинно бути.

Нарешті він звів догори очі, обвів поглядом залу, глядачів, журналістів і суддів, аж доки спинився на мені.

— Але… — промовив він, і я раптом відчув, як усі струми в залі зібралися навколо мене невидимим силовим полем. Ґарман підняв вказівного пальця. — …одного система не терпить — обману й свідомого саботажу. Карне судочинство залежить від того, як гравці дотримуються правил гри. Адвокат має привілеї. Він користується довірою суду, та, якщо він нелояльний до системи, система розвалюється. І коли захисник, замість того, щоб бути слугою права, сам стає звинуваченим, отже, слугою злочинця, то все правосуддя руйнується зсередини. Тоді адвокат сам стає злочинцем, а ракова пухлина в тілі карного судочинства пускає метастази.

Вказівний палець вже не стримів догори, він вказував просто на мене. Ульв Ґарман прагнув крові.

— Мікаель Бренне, — тихим, зловісним голосом мовив він. — Мікаель Бренне сам поставив себе таке становище. Він замовив жорстоке побиття літньої жінки, щоб залякати головного свідка в справі, у якій сам виступав на боці захисту. Мета — виграти суд. Він ані на йоту не ліпший за злочинця, якого представляв. Він зрадив довіру суспільства, довіру суду, нашу з вами довіру. А тому мусить бути засуджений до ув'язнення і — що найважливіше — його слід назавжди позбавити права бути адвокатом.

Коли він сів, у судовій залі запала мертва тиша. Ніхто не дивився на Ульва Ґармана. Усі погляди, навіть судді Єви Ґрангейм, були спрямовані вбік вказівного пальця. Вони дивилися на мене. Попри те, що я сам безліч разів вдавався до таких трюків і вистав на судових засіданнях, тієї миті я бажав зникнути, запропаститися під землю, перестати існувати. Після гнівної тиради Ульва