Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

мосьє, що ви отримали приємну звістку, — мовила Елізабет. — Але, сподіваюся, ви не назавжди полишаєте нас?

Галантний крамар заговорив тепер французькою мовою і сповістив Елізабет, що має надію незабаром повернутися на батьківщину. Однак хвилювання не заважало йому, за звичкою, обслуговувати покупців, і він, розповідаючи прегарній гості про зміну в житті своїх співвітчизників, устиг відпустити лісорубові порцію тютюну.

В листі йшлося про те, що мосьє Лекуа, який, не мавши за собою провини, втік від страху перед революційним урядом, міг повернутися до Вест-Індії, а француз сподівався посісти колишнє почесне місце в суспільстві, хоч як звик до теперішнього свого становища й вів торгівлю з великою вправністю.

Ми не будемо повторювати всі ті милі речі, якими обмінялися обидві сторони, а також безконечні запевнення француза, нібито йому дуже шкода буде втратити товариство міс Темпл. Під час цього обміну милими речами Елізабет вибрала хвильку й непомітно купила порох у хлопця-помічника, якого звали Джонатаном.

Дівчата вже зібралися йти, але мосьє Лекуа, вирішивши, мабуть, що не все сказав, з дуже поважним виглядом попросив у спадкоємиці згоди поговорити з нею віч-на-віч, посилаючись на якусь вельми серйозну причину. Елізабет погодилася, призначила час візиту, й дівчата нарешті вибралися з крамниці, куди вже почали сходитися покупці і де їх зустрічали так само ґречно, як і завжди.

Елізабет і Луїза мовчки дійшли до моста, й тут міс Грант зупинилася, бажаючи, але, видимо, не наважаючись щось сказати.

— Що з вами, Луїзо? Ви, часом, не захворіли? — стурбовано запитала Елізабет. — Може, повернемося додому, а із старим зустрінемося іншим разом?

— Ні, я здорова, тільки мені лячно… О, я не можу знов іти на ту гору! Ні, мені несила зробити це!

Це зізнання було цілковитою несподіванкою для Елізабет, яка, хоч і не мала забобонного страху перед небезпекою, що її вже не існувало, проте вважала, що дівчині не зовсім годиться самій блукати в лісі. Вона трохи помовчала, вагаючись; потім, розуміючи, що треба діяти, а не розмірковувати, твердо сказала:

— Тоді я мушу йти сама. Я не можу довіритися нікому, крім вас, у такій справі, бо можна наразити Натті на небезпеку. Почекайте мене на узліссі, аби ніхто не побачив, що я гуляю в горах сама. Мені б не хотілося, щоб пішли недоречні плітки, коли… коли… Почекаєте мене, люба моя?

— Та хоч цілий рік, коли б тільки недалеко від людей, — відповіла схвильовано Луїза. — Але не просіть мене йти на ту гору!

Переконавшись, що подруга справді не може йти, Елізабет залишила її неподалік від дороги в такому місці, де її не було видно випадковим перехожим, а сама вона могла бачити всю долину, і рушила далі вже сама. Йшла вона легкою, але твердою ходою, по тій дорозі, яка так часто згадувалась у нашій оповіді, побоюючись, що може запізнитися, бо затрималась у крамниці Лекуа, а путь до вершини гори була неблизька. Коли дівчині траплялася невеличка галява серед густого чагарника, вона зупинялася перепочити й тоді, забувши?: а хвильку про мету своєї подорожі, зачаровано дивилася на долину, що простиралась під її ногами. Через тривалу посуху зелень узялася буро-жовтими плямами, й краєвид, дарма що той самий, втратив уже свіжість і веселість, якими пишав на початку літа. Навіть небо, здавалося, страждало від спеки так само, як і земля: сонце сховалося за імлою, що повисла в повітрі, мов тонкий серпанок з диму. Лише де: не-де крізь цю завісу проглядала бліда синява, а на крайнебі темною масою ворушилися хмари, ніби природа збиралась на силі, щоб послати нарешті живлющі потоки людям на благо. Повітря було сухе й гаряче, дихати було важко, але Елізабет поспішала нагору, незважаючи ні на що, бо добре уявляла собі, як засмутиться і в якому безпорадному становищі опиниться старий мисливець, коли не отримає від неї допомоги.

На вершині гори, що її суддя у свій час нарік Горою Видива, була невеличка галява, розчищена для того, щоб краще бачити звідти селище й долину. Тут Елізабет повинна була зустрітися з Натті, і саме сюди вона йшла так швидко, як могла, попри крутизну й численні уламки скель, повалені стовбури та сухі гілки. Але всі ці перешкоди відступили перед рішучістю дівчини, й за кілька хвилин до призначеного часу вона стояла на галяві. Трохи відпочивши на колоді, Елізабет озирнулася, шукаючи свого старого друга, але його ніде не було видно. Вона подумала, чи з обережності він не ховається десь поблизу серед дерев, але й там нікого не було. Стомившись і не знаючи, що вже й думати, Елізабет вирішила покликати мисливця.

— Агов, Натті! Шкіряна Панчохо! — гукнула вона кілька разів, повертаючись то в один, то в другий бік, але у відповідь лише луна озвалась у пересохлому лісі.

Елізабет наблизилася до краю галявини й раптом почула якісь дивні звуки, ніби хтось ударяв рукою себе по губах, із силою видихаючи повітря. Не сумніваючись, що то сигнал Шкіряної Панчохи, вона пішла на звуки й незабаром, спустившись на кілька десятків футів, опинилася на терасі, наякій місцями з розколин у скелях, там, де нашарувався грунт, росли дерева. Елізабет підійшла до краю тераси, що майже прямовисно обривалася вниз, і зазирнула в провалля. Тієї ж миті позад неї почувся шерех сухого листу, і дівчина обернулася. Те, що вона побачила, спочатку злякало її, але наша героїня швидко отямилась і рішуче, навіть з якоюсь цікавістю, повернулася на те місце, звідки прийшла.

На стовбурі поваленого бурею дуба сидів могіканин, повернувши до Елізабет обличчя, й палючими очима дивився на неї так дивно, що налякав би до смерті полохливішу жінку. З його плечей спадала ковдра, а груди й руки були відкриті. На грудях висіла медаль із зображенням Вашінгтона — відзнака, яку індіанець надягав лише у важливих, урочистих випадках. Чорне довге волосся, заплетене в коси, звисало обабіч голови, відкриваючи високе чоло й пронизливі очі. На мочки вух були почеплені сережки, зроблені із срібла, намистин і голок дикобраза; така сама прикраса була простромлена крізь носовий хрящ і звисала до самого підборіддя. Червоні смуги перетинали зморшкувате чоло й щоки; тіло було розмальоване тією самою фарбою, — таким малюванням прикрашає себе індіанський воїн, що приготувався до якоїсь надзвичайно важливої події.

— Джоне! Як ся маєш, достойний Джоне? — сказала Елізабет, наближаючись до нього. — Тебе так давно не було видно в селищі! Ти мені обіцяв сплести з лози кошик, а в мене вже давно є для тебе сорочка з ситцю.

Індіанець пильно подивився на неї,