Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

Він і на мене накинувся з шаблею, хотів убити. Бачите, як посічена моя сукня? Бачите садно і подряпини? Я ледь врятувалася втечею через болото.

— Де золото? — прохрипів Дезессар. Жаль брав, як дивився на нього. — Невже Логан переховав? Я переверну шкереберть увесь острів!

— Даремно. Я заховалася в кущах і бачила, як все було. Мені відкрився підступний задум негідника, коли з’явилися чорношкірі, живі і здорові. Ось тут я й згадала, що це Логан заправляв ром отрутою. Він і не думав труїти Чорну Королеву! Ніякої отрути в пляшці не було.

— Хіба таке можливо?!

— Гаррі і Шаша коханці. Ви б бачили, як вона його обіймала і цілувала! Дикуни витягли зі сховку всі скрині і завантажили їх на шхуну. Вона стояла он там. Ви побачите під водою слід від її кіля… Я дивилася зі свого укриття і нічого не могла вдіяти. Майже нічого, — додала вона, але роз’ярений капітан не помітив багатозначної обмовки.

Він закричав:

— Логан відплив зі скарбом?! Паскудний брехун! Чому ви не розпалили вогнища раніше?!

— Я боялася, що вони помітять дим і повернуться покінчити зі мною.

— Треба швидше зніматися! Ми доженемо Логана, і я згодую його акулам!

У групі моряків, котрі залишилися біля шлюпки, виникло хвилювання.

— Чому ви розмахуєте руками, капітане? — не витримав старший із них, артилерійський офіцер Кабан. — Що трапилося?

Дезессар розвернувся, хотів відповісти — Летиція ледь встигла схопити його за рукав.

— Заждіть, — тихо сказала вона. — Навряд чи ви відшукаєте в океані Логана. Він знає ці моря краще за вас. Дарма згаєте час. А я можу запропонувати вам дещо краще.

Я наставив вуха. Що вона має на увазі?

Це ж запитання поставив і капітан.

— Що ви маєте на увазі?

— Я ж сказала вам, що майже нічого не змогла зробити. Але дещо мені все ж вдалося. Допоки негри переносили і вантажили скарб, я змогла потихеньку поцупити одну зі скринь. Вона була найлегшою, інших мені було не підняти. Зате вона виявилася найціннішою. В ній не золото і не срібло, а коштовне каміння. Багато, дуже багато!

— Коштовне каміння? — глитнувши, повторив Дезессар і махнув матросам, які базікали, щоб не заважали:

— Діаманти, рубіни, сапфіри, смарагди. Ось стільки. — Вона розвела руки ширше плечей. — Логан ледь не сказився, коли побачив пропажу. Бігав берегом, горлав. Але я заховалася, а вода почала спадати. Довелося їм відплисти без коштовностей.

Капітан схопив її за руки.

— Де вони? Де?!

— У надійному місці.

Він пожирав її очима. Від хвилювання брови ходили вгору і вниз.

— Розумію, — повільно мовив Дезессар, перейшовши на шепіт. — Ви не хочете ділитися з усіма. І не треба! Якщо скриня невелика, її можна непомітно переправити до мене в каюту і зачинити в рундуку. Без мене вам здобич із острова все одно не вивезти. Ми поділимо все навпіл, це чесно.

Дівчина опустила погляд.

— Пропоную вигіднішу оборудку. Ви отримуєте все. Натомість відпустите полоненого і залишите ялик, на якому ми сюди припливли.

Ось у чому полягав її задум! Направду, це найдивовижніша з дівчат! Вона готова пожертвувати будь-якими скарбами заради коханого!

У Дезессара відвисла щелепа. Та за мить спантеличення змінилося зневажливою посмішкою.

— Так-так… Хоч ви і моторна панянка, однак все ж Євина донька. В голові одні амури. Дурницю робите, але справа ваша. Розумію б, ще одружувалися, а то…

— Заткніться! Ви не смієте! — зашипіла Летиція. Кров прилила до її щік. — Краще придумайте, як влаштувати обмін, не викликавши підозр у команди!

Капітан посупився, зосереджено пожував губами. Хитрі оченята зблиснули.

— Я все беру на себе, мадемуазель. А тепер прошу вибачити. Це необхідно для правдоподібності.

З цими словами він розмахнувся і вліпив дівчині ляпаса. Летиція сторчголов полетіла на пісок, а я, заскочений зненацька, тільки скрикнув.

— Тварюка! Мерзотник! Він обікрав нас! — Дезессар зірвав з голови трикутний капелюх, швиргонув на землю і люто почав топтати його ногами. Туди ж полетіла і перука. — Хлопці, триклятий ірландець поплив із нашим золотом!

Матроси кинулися до нього, сиплячи питаннями. Капітан уривчасто відповідав, розмазуючи по обличчю сльози і лаючись. Він виявився неабияким актором.

— Опануйте себе, Жане-Франсуа, — врешті-решт крикнув Кабан. — Він не так далеко втік. На паскудній шхуні, з паскудною командою йому не відплисти далеко від «Ластівки». Сідай у човен, треба піднімати вітрила!

— А наші товариші? — Дезессар простягнув руку в бік джунглів. — Десь там лежать тіла Пронози і Кліща… Тобто я хочу сказати мічмана Жака Делоне і королівського писаря метра Сальє. Їх треба відшукати і поховати по-християнському. Інакше як я дивитимусь в очі адміралтейському комісару і матусі горопашного хлопчини?

— Годі. — Канонір тягнув капітана до шлюпки. — За Кліщем у адміралтействі ніхто плакати не стане. А кузина Гуен не з мазух. Яка їй різниця, де тліє безпутний хлопець — у джунглях чи на дні морському? Не будемо гаяти часу.

Але переконати Дезессара було неможливо.

— Я виконаю свій обов'язок до кінця. Зайва година нічого не змінить. Твоя правда, Кабане, з нашою швидкохідністю ми все одно його наздоженемо. Пливіть на корабель і готуйтеся до відплиття… І ось що. — Він удав, що ця ідея щойно спала йому на думку. — Доставте сюди англійця. Він набрид мені своєю норовливістю. Щоб покарати, я вирішив висадити його тут. Підводьтеся, Епіне. Годі валятися! Покажіть мені, де лежать дорогі небіжчики. Цим ви хоч якось спокутуєте провину.

Летиція дивилися на штукаря з поштивістю, навіть на ляпас не образилася. Дезессар дійсно непогано все придумав. Шлюпка вже повним ходом налягала на весла, прямуючи до корабля.

— Де мої коштовності? — нетерпляче запитав Дезессар.

— Спочатку поясніть, як ви плануєте діяти далі.

— Коли вони повернуться, я скажу, що Кліща і Пронозу на тому місці ми не знайшли. Це значить, що вони живі, прочунялися і швендяють десь у хащах. Чекати на них ми не можемо. Я залишаю їм записку, ялик і полоненого. Нехай доставлять його в Форт-Рояль. Мовляв, я погарячкував. Нема чого залишати на безлюдному острові того, за кого можна отримати викуп. Англієць буде прикутий до човна, але я тишком-нишком запхаю йому ключ. Розтовкмачте своєму красунчику, щоб запасався водою, бананами і плив собі в британські води.

План був простим, його легко було здійснити, і він сподобався Летицїї.

Вона повела капітана в хащі. Я летів у них над головами.

Скриня виявилася захованою у корінні кривого крислатого дерева з волохатим стовбуром. Не знаю, як воно називається — я не найкращий знавець флори.

Знову, з тим самим філософським інтересом, я спостерігав, який дивний вплив справляє вигляд сяючих дрібничок на представників людського