Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

ЕПІЛОГ

Діана

Я вирішила все ж дослухатися до поради Мирона, й не наражати нас на небезпеку. Тож… Ми поїхали за кордон.

Так, я теж здивувалася. Коли Мирон говорив про відпустку, я думала про Одесу чи Львів, можливо Бердянськ. А ми полетіли на південь Франції, й зупинилися в Ніцці.

Місто пахло мімозою й морем. Сонце було ще зимове, проте яскраве, як на початку весни. Нам пощастило потрапити на карнавал сердець, чимось схожий на карнавали в Ріо-де-Жанейро. Від місцевих ми дізналися, що це яскраве, казкове шоу з квітковими платформами, костюмами і купою людей.

Ми з Артуром блукали серед натовпу, діти розмахували блискучими стрічками, а дорослі, мов діти, ловили пелюстки, що летіли з платформ, коли раптом він підстрибнув, й широко усміхнувся тримаючи в руці щось яскраве.

— Піймав! — заявив він, даруючи мені цілий оберемок фіалок, і я раптом відчула себе частиною чогось дуже великого, веселого й безмежно щасливого.

Квіткові битви перетворили вулиці на живий калейдоскоп: платформи з танцівницями, гігантські фігури в масках, звуки акордеону, аромат гарячих вафель. Здавалося, уся Ніцца перетворилася на сцену з якогось романтичного фільму (щиро дякую, що не з хоррору!).

Увечері ми піднялись на пагорб Шато. Там не було натовпу, лише тихий вітер і неймовірне, величезне, спокійне море, й ціла купа вогників унизу, схожих на казкове зоряне небо.

Я обернулась до Артура — і побачила, що він уже не стоїть поруч. На одному коліні.

Затамувавши подих, я затулила долонею рота. В його руках була обручка.

— Знаєш… — він трохи зніяковів, — Кажуть, на карнавалі всі можуть стати ким завгодно. Так от… Сьогодні я хочу бути для тебе найкращим чоловіком. Тим, з ким ти почуватимешся захищеною та щасливою. Тим, хто приноситиме каву в твоє ліжко. Тим, хто діставатиме продукти з верхніх полиць, тим, хто допомагатиме тобі в усіх починаннях і триматиме тебе за руку. Не лише сьогодні. Завжди. Бо я кохаю тебе, Діано. Ти вийдеш за мене?

Якщо чесно, я вже не пам’ятаю, що саме сказала. Напевно, щось банальне, типу “звісно” чи “ти божевільний”. Але я точно пам’ятаю, як тремтіли мої пальці, коли я торкнулася його руки. Як блищало вогниками кільце в коробочці. І як феєрверк вибухнув просто над нами — наче небо вирішило відповісти за мене, коли ми поцілувалися.

Артур

Діана заснула, притулившись до мого плеча в літаку. Волосся пахло лавандою і мімозою — ми набрали цілу торбинку з тих, що ловили під час параду. Її пальці, навіть уві сні, не відпускали мою руку.

Я дивився у вікно. Хмари тягнулись під нами, а я згадував, як вона сміялася, коли на неї з неба сипались квіти. Як її губи тремтіли, коли я став на коліно. Як вона сказала “так” — тихо, але так, що в мені щось зупинилось, і я став найщасливішою людиною на Землі.

Я ніколи не був романтиком. Не вмів обирати гарні слова, не планував казкових моментів. Але в ту мить, на пагорбі Шато, коли вона дивилась на мене з подивом і теплом — я зрозумів, що не хочу більше жити без цього погляду.

Карнавал скінчився. Маски знято. Квіти зів’януть. Але є щось, що лишилось зі мною назавжди.

Її “так” — найгучніше з усього, що я колись чув.

Діана

Декілька місяців потому

Зі вбивства Орлова минуло вже майже півроку. За цей час в нашому житті багато чого змінилося.

По-перше, ми врешті повернулися у Харків, і цей день став другим найщасливішим в моєму житті, після дня, коли Артур зробив мені пропозицію. Дивлячись у вікно машини на вулиці такого рідного міста, я не змогла стримати сліз.

Так само, нарешті побачивши Асю.

Зустрівшись з подругою, ми довго-довго обіймалися, ніби не бачилися цілу вічність, а тоді влаштували вечір кіно з піцою та морозивом. Коли я розповіла їй про пропозицію, вона за мене щиро раділа.

Марк та Артур тим часом сиділи на кухні та обговорювали щось своє, чоловіче, та, приблизно за дві години, приєдналися до нас.

Ми були раді дізнатися про те, що ці двоє не повбивали одне одного, й, здається, змогли поладнати.

Так пройшов мій перший нормальний день у Харкові. А за ним минуло багато-багато днів…

Після викриття подробиць брудних справ Орлова, включно із масовим зверненням купи жінок з зізнаннями про те, що той домагався них, або й гірше, а тоді погрожував зіпсувати їхнє життя, мою репутацію в мистецькому колі було відновлено, проте я вирішила туди не повертатися. Принаймні не зараз.

Надто свіжою була рана від того, як зі мною вчинили. Надто неприємними були для мене люди, що ще кілька тижнів тому мені навіть руку б не потиснули.

Та я не кинула малювати. Натомість я трохи змінила спеціалізацію, і тепер малювала комікси. Вигадувала історії, які розміщувала на одній платформі, і навіть вже встигла отримати декілька пропозицій від видавництв.

За портрети більше не бралася, хіба що за рідкими виключеннями…

Так, іноді я малювала Артура. І в одягу, і без. Це були особливі, ніжні, романтичні, іноді смішні чи гарячі, та завжди теплі моменти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍