Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

й йому теща заллє за шкуру сала, — казала: не бери багачки… ні тобі життя не буде, ні мені, старій, спокою!

— Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиває… Поки її не було, — було тихо й мирно, все гаразд; а як стала — все так і пішло догори дном… Покоріться, мамо.

— Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще піду в люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила…

Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати — або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а іноді й зовсім з двору з’їде у ярмарок куди та не вертається днів три або й чотири.

— От бач! — викладає тоді Явдоха Галі, — це вона, вона все вас розстроює… це вона, стара відьма, бунтує вас, підбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне… Так ні! Ще й кирпу гне… мов їй гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано, злидні! Як парші трохи обкидали, — зараз і вередувати…

Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха виклидати, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, дивись: на Мотрі все й окошилося… Заплаче було, бідна, одна в кутку на печі сидячи, та й годі.

Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті він був як чужий: вона йому остогидла. Йому було в ній душно, тісно, серце забажало волі, душа — простору. Він почав згадувати старе товариство…

Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жінкою — тихою й доброю молодицею, — з усім напрямком свого тихого пахарського життя, — здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя — ще до заручин… Там хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’яних очей казна-що, — та все те жило, мучилось, любило, кляло… То життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства, а дома — гірше, ніж у пеклі!

Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу, Чіпка почав перекидати лишню… Та добре тому пить, чий хміль спить… А Чіпчин хміль не спав; він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя має над ним волю; він її усе ще кохає й поважає. Оже іноді й їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сяку, то таку всячину видере та й присікається…

Галя слухала все те, іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася… А спідтиха-тиха серце їй щось недобре віщувало, боліло, нило…

— Чіпко! — іноді вночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. — Що з тобою сталося?… Ти почав вередувати всім… Все тобі не любе, не миле, все остогидло… Невже правда, що все остогидло?…

Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею; він даремно присікувався до неї… Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його.

— Галю, рибонько моя! — шепче він, — тяжко мені… важко… Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?… Хоч би діти були… Може б, вони розважили мою тугу… чи не розлепетали б вони мого суму?…

— Чого ж тобі важко?… Хіба тобі й коло мене важко?… І зо мною сумно, Чіпко?

— Ні… ні. Галочко!.. з тобою мені весело… коло тебе мені так легко… Хоч би матері не лаялись, хоч би вони в миру жили… А то — щодня гризня, щоденна лайка…

— Чи я ж винна тому, Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися… Так же бач… нічого не вдію! Така вже в обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступити.

— Ой, ні… Ні, Галю, не те… не те… Я боюсь, коли б я не занапастив твого віку, — перескакуючи на друге, шепче Чіпка. — Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива… Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилося за мене, ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім… Он — колишнє товариство (недавно бачив) — веселе, щасливе…

Галя почула — звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив… Вона бачила — серце їй правду казало, — що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя — не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала… То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, — розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю — та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила Пречисту зглянутись на й сльози…

А тим часом Чіпка робився все смутніший, зліший, нетерпеливіший…

— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б хоч трохи розігнав свою тугу, — раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.

Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, в горілці; п’яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону, заборони, буйна та шумлива, як самий хміль… їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим,