Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

дальше снігами бреде. Так йому довга зимова ніч минає. Втомлений, вертає у двір і засипляє твердо.

Кругом ліс, всередині озеро без відпливу. Вода в ньому глибока, аж чорна.

На озері довбаний човен з клювом гострим, як стріла. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. Хвиля човен з припону відриває і гонить ним кругом, — скоро, чимраз скорше.

В тім човнику хтось сидить. Добуває всіх зусиль, щоб до берега прибити, — не може. Вітер човник чимраз дальше, на саму середину озера заносить, де найбільший крутіж.

Чуйкевич чує крик розпуки; голос знайомий йому. Біжить і стає безрадно.

Вода бурлива, глибока і так скоро кругом озера бурляє, що плисти і не гадай. Пірве тебе, як оріхову шкарлущу; крутиться в голові. Ще хвилину, і довбаний човник клювом в саму середину крутіжа запоре, — пірне углиб.

Чуйкевич вдивляється в човник і пізнає Мотрю… У воду скаче. «Мотре! — кричить, — це я, Іван! Витривай хвилину, — допливу — і врятую тебе або згинемо разом». Мотря не чує його, вода реве. Човник, хвилі, вона і він, один безглуздий крутіж, як вітряна труба на пустині, як безодня, сколочена діявольською рукою, щоби дві душі потягнути углиб.

— Мотре! Мотре! Мотре! — пручається, кричить, не відповідає ніхто…

Чуйкевич знає, що це сон, томлячий сон, хоче збудитися, чує свій власний крик, та сон не пускає його з невблаганних обіймів…

— Збудіться, ваша милість, вам щось поганого сниться! — термосив його за рам'я Мотрин чура, і Чуйкевич розплющує очі.

Зимний піт вкриває чоло, серце молотом у груди валить, як серце розгойданого дзвону. Зіниці перестрашено дивляться на простору світлицю в бахмацькому дворі і на чуру, перебраного в однострій гетьманських покоєвих.

— Яка година? — питає.

— Полуднє, милосте ваша. Чи принести обід?

— Перш зимної води подай. Зажди!.. Що нового в дворі?

— Нічого, прошу вашої милості.

— Панночці як?

— Лікарі кажуть, що добре.

— Іди!

Зимною водою по пояс вмивається і голову зливає. Як добре! Почуває себе здоровим і свіжим. Але сну не може забути. Тривожний сон.

На обід каже подати собі борщ, кашу і шматок жареної риби. Нічого не п'є.

Обслугує чура. Старається розвеселити його. Несміливо починає балачку на всілякі теми. Чуйкевич або не відповідає, або відповідає коротко.

— Панночка питалися про вас, — каже.

— Та-ак?

— Тривожиться її милість, щоб ви не перетомилися, пильнуючи по ночах двора. Казали, що вас виручати треба.

— Поклонися ясній панночці від мене і скажи, що я не звик свою роботу на других здавати.

— Спасибі милості вашій!

Чура йде. Скриплять чобітки по камінній підлозі в сінях. Чуйкевич не може собі місця прибрати. Сон не виходить йому з голови. Побачив занавіску в стіні, — розсуває. Полиці з книжками. (В Мазепи скрізь книжки, свої і чужомовні). Приглядається до них. Самі старі знайомі: «Мессія Правдивий», «Лебедь», «Алкоран Магометов», «Боги поганські». Ще в академії читав. Книжки автора нагадали, довгобородого ректора Йоанникія Галятовського.

«Чарівники обманюють людські очі і літають по вітру, читай історію о Готфриді Бульйонськім» — пише покійний Галятовський у «Мессії Правдивім». А дальше казку про чарівника Ісмена з Тасового «Висвободженого Єрусалима» наводить. Чуйкевич пригадує собі тую казку. І поет, і герой поеми навіщають його та починають балачку. Єрусалим, Сіон, невмируща християнська ідея. Скільки крові полилося на неї! Навіть діти, хлопчики-недолітки припоясували мечі і пускалися в далеку дорогу на бої не по мірі їх сил, щоб визволити з рук невірних місця, освячені легендою найяснішою з усіх… Києве, Мати городів наших, Сіоне наш і Голгофто свята, де ж ділися лицарі твої? Не діти, а й мужчини в силі віку байдуже глядять на поневолення і на зневагу твою. Хто й коли визволить тебе?

«Злой дух сформіровав собі тіло із вітра, іли облака, прийняв образ умершої матері вашого ложного царя, котрий тому і міг воскресити її», — читає дальше Чуйкевич.

Боже ти мій, якими то зарослими стежками блукає українська думка, в які середньовічні нетри забивається вона, щоб правді не глянути в очі! Що таке правда? — питався Пілат; хто спитається, що таке наша правда?

«Один цар погнівався на сонце і збудував велику вежу й замкнув сонце в ній. Але дванадцять планет, позбавлених соняшного світла, зготовили молот великий, розбили вежу і випустили сонце на волю». Хто, і коли, і як визволить сонце України, котре ворог замуровує в чорну вежу?

Чуйкевич розглядав дальше гетьманські книжки. Ось польською мовою писана «Відправа послів грецьких» Кохановського Яна. Листує її і попадає на слова: «Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!» Які грізні слова і які трагічні! Ніхто не слухає їх. Троя переміняється в символ, в острогу для тих, котрим грозить заглада. а вони не бачать її, не слухають старинної Кассандри. Бакхові поклоняються, Прияпові жертву приносять, — як їсти, що їсти, і коли, і скільки, та чим попивати їжу, це для них найважніше питання. Неначе діти радуються грецьким конем, що під мурами Трої явився. Не впускайте, не впускайте його в свій город, бо в ньому зрада, в ньому загибель ваша!.. Не чують. Власними руками коня везуть, мур розбивають, бо кінь більший від брам. А серед ночі цей кінь перемінився в апокаліптичну звірюку. Куди копитами своїми скочить, трава не виросте ніколи, камінь на камені не останеться у городі Трої…

Стара легенда, та зміст у ній вічний.

Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай чужого коня!

І бере Чуйкевич книжку архієпископа чернігівського Лазаря Барановича «Меч духовний» і попадає на слова:

«В сії, повнії брани Бремена, від усього другого корисніший меч. Сам Христос оповістив потребність його, кажучи до учеників своїх: «іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч». (Лука, XXII, 36)…

Досить! На нині аж забагато, щоб передумати усе. Чуйкевич бере шаблю з кута, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір'я. Зміняє усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог не заскочить його. Переможе, але не заскочить. Перемога — річ сили, заскочення — наслідок невваги, легкодушності, умовного лінивства. Ніколи не простив би собі того гріха.

Козаки певно нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей, відіб'ється ворожа навала?

Тут Чуйкевичеві знову пригадується нинішний