Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

була дилема, якої вона найбільше боялася. Виходу не було. Вона мовчки помолилася і тихо сказала:

— Я присягла Богові, що підкорятимусь тобі.

Від радості Сіона плеснула руками й засміялася.

— Я знала!

Топрі захихотів.

— Стули пельку, Топрі, — сказала Сіона. — Я намагалася дати урок тобі. Ти не віриш нікому, навіть самому собі.

— Але я…

— Тихо, кажу! Нейла вірить. Я вірю. Саме це нас поєднує. Віра.

Це застало Топрі зненацька.

— Віра? Ти віриш у…

— Не в Бога-Імператора, дурню ти! Ми віримо, що вища сила поборе тирана-хробака. Ця вища сила — це ми.

Нейла зі здриганням зітхнула.

— Усе гаразд, Нейло, — промовила Сіона. — Мені однаково, звідки ти черпаєш свої сили, доки ти віриш.

Нейла змусила себе всміхнутися, тоді вищирилася. Ніколи ще її так не вражала мудрість Владики. «Я можу казати правду, і це працює лише на мого Бога!»

— Я покажу тобі, що знайшла в цих книжках, — сказала Сіона. Жестом указала на кілька аркушів звичайного паперу на столі. — Закладене між сторінками.

Нейла обійшла стіл і зверху глянула на нього.

— По-перше, оце. — Сіона підняла предмет, якого Нейла не помітила. То було тоненьке пасомце чогось… і щось наче…

— Квітка? — спитала Нейла.

— Це лежало між двома аркушами паперу. На папері було написано таке.

Сіона нахилилася над столом і прочитала:

— Пасмо волосся Ганіми з квіткою зірочника, яку вона колись принесла мені.

Дивлячись на Нейлу, Сіона сказала:

— Наш Бог-Імператор виявив сентиментальність. Це слабкість, якої я від нього не очікувала.

— Ганіма? — спитала Нейла.

— Його сестра! Згадай Усну історію.

— О… о, так. Молитва до Ганіми.

— А зараз послухай це. — Сіона взяла другий аркуш і прочитала з нього:

Берег піщаний, сірий, наче мертва щока,

Зелений потік припливу віддзеркалює хвилі хмар,

Стою на темному мокрому краю.

Холодна піна миє пальці моїх ніг.

Я відчуваю дим дерева-плавника.

Сіона знову глянула на Нейлу.

— Це названо «Слова, які я написав, довідавшись про смерть Ганіми». Що ти думаєш про це?

— Він… він любив свою сестру.

— Так! Він здатний любити. О так! Тепер він наш.

* * *

Час від часу я дозволяю собі сафарі, в які не може вибратися жодна інша істота. Прориваюся всередину, тримаючись осі моїх спогадів. Наче школяр, що звітує про подорожі на канікулах, вибираю тему. Нехай це будуть… жінки-інтелектуалки! Пірнаю в океан предків. Я велика крилата риба в глибинах. Рот моєї свідомості розкривається, і я заковтую знахідки! Інколи… інколи я шукаю конкретних осіб, записаних у наших історичних анналах. Яка це таємна радість — наново пережити життя такої людини, глузуючи з намірянь науковців сформувати її біографію.

Викрадені журнали

Монео спустився до крипти з сумним смиренням. Не можна було уникнути обов’язків, що зараз вимагалися від нього. Богу-Імператору потрібен недовгий час, аби оплакати втрату чергового Дункана, але по цьому життя тривало… тривало… тривало…

Ліфт тихо ковзнув униз з досконалою іксіанською бездоганністю. Раз, лише раз Бог-Імператор гукнув до свого мажордома:

— Монео! Інколи я думаю, що тебе створили іксіани!

Монео відчув, що ліфт зупинився. Двері розчинилися. Крізь крипту він глянув на затінену брилу на Королівському Повозі. Ніщо не вказувало, що Лето помітив його прихід. Монео зітхнув і розпочав довге блукання крізь лункий морок. На підлозі біля повозу лежало тіло. Déjà vu ні до чого. Просто звична картина.

Колись, ще на початку служби Монео, Лето сказав:

— Ти не любиш цього місця, Монео. Я це бачу.

— Ні, Владико.

Ледь розворушивши пам’ять, Монео почув власний голос із того наївного минулого. А голос Бога-Імператора відповів:

— Ти не вважаєш мавзолей гарним місцем, Монео. Я ж сприймаю його за джерело нескінченної сили.

Монео згадав, як сильно хотілося йому змінити тему.

— Так, Владико.

Лето вперто продовжував:

— Тут лише кілька моїх предків. Вода Муад’Діба тут. Гані та Харк-аль-Ада, звичайно, теж тут, але вони не мої предки. Ні, якщо існує якась справжня гробниця моїх предків, то ця гробниця — я. Тут переважно Дункани й витвори розплідної програми. Одного дня і ти лежатимеш тут.

Монео помітив, що спогади вповільнили темп його ходи. Зітхнув і пішов трохи швидше. Інколи Лето бував люто нетерплячим, але цього разу досі не подав ознак нетерплячки. Монео навіть не припускав, що його прихід залишився непоміченим.

Лето лежав із заплющеними очима, і лише інші його чуття відмічали пересування Монео по крипті. Усю увагу Лето займали думки про Сіону.

«Сіона — мій заклятий ворог, — подумав він. — І мені не потрібні підтвердження цього від Нейли. Сіона — жінка дії. Живе на поверхні величезних енергій, що наповнюють мене розкішними фантазіями. Я не можу споглядати ці живі енергії без почуття екстазу. Вони — причини мого буття, виправдання всього, що я будь-коли зробив… навіть мертвого тіла цього дурного Дункана переді мною».

Слух підказував Лето, що Монео досі не пройшов і половини відстані до Королівського Повозу. Чоловік рухався дедалі повільніше, тоді раптово надав ходи.

«Як обдарував мене Монео своєю донькою, — думав Лето. — Сіона свіжа й дорогоцінна. Вона нова, а я — лише збірка старого мотлоху, проклятих реліквій, загублених і заблудлих. Ніколи раніше неможливо було й уявити таку купу сміття».

Лето вишикував свої внутрішні минулі життя, аби дати змогу їм роздивитися, що сталося в крипті.

«Подробиці — мої!»

Хоча Сіона… Сіона — немов чиста дошка, на якій ще можна написати великі речі.

«Стережу цю дошку з нескінченною обережністю. Готую її, вичищаю.

Що мав на увазі Дункан, коли назвав її ім’я?»

Монео наблизився до повозу нерішуче, хоча й цілком свідомо. Лето напевно не спав.

Коли Монео зупинився біля трупа, Лето розплющив очі й глянув униз. І виявив, що спостерігати за мажордомом приємно. Монео мав на собі білу Атрідівську уніформу без знаків розрізнення. Розумна думка: його обличчя, майже так само відоме, як обличчя Лето, — усі потрібні йому знаки розрізнення. Монео терпляче чекав. На його спокійному обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Густе волосся пісочного кольору рівно розділене надвоє. У глибині сірих очей з’явився вираз прямоти, яка зазвичай супроводжує усвідомлення власної великої влади. Він змінював цей вигляд лише в присутності Бога-Імператора, а інколи навіть тоді не змінював. Жодного разу не глянув у бік тіла на підлозі крипти.

Доки