Стівен Кінг - Сплячі красуні
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Задзвонив телефон. Не звичайний, а той, що з червоною смугою на слухавці. Лінні поклала журнал на стіл (нагадуючи собі, що треба буде зайти в «Райт Ейд»28 і купити «Лореаль опак») і підняла слухавку. Минуло вже п’ять років, як вона потрапила в диспетчерки, тож о цій порі ранку це мусила бути або кішка на дереві, або загублений собака, або якась кухонна халепа, або – вона сподівалася, що ні – інцидент із немовлям, яке задихнулося. Пригоди із залученням зброї майже завжди траплялися після заходу сонця й зазвичай у «Рипливому колесі».
– 911, яка у вас проблема?
– Пані Ейвон убила Тру! – прокричав жіночий голос. – Вона убила Тру і друга Тру! Я не знаю, як його звуть, але вона реально проломила його головою нахер к-херам стіну!
Якщо я там знову те побачу, я осліпну!
– Мем, усі дзвінки на 911 записуються, – сказала Лінні, – і ми не схвалюємо таких жартів.
– Я не жартую! Хто жартує? Якась невідома курва просто прийшла сюди і вбила Тру! Тру й іншого хлопця! Тут кров в’увсюди!
Коли цей белькіт почався з Пані Ейвон, Лінні на дев’яносто відсотків була певна, що це або розіграш, або наркоглюки; тепер вона на вісімдесят відсотків була впевнена, що йдеться про реальну подію. Ця жінка шварґотіла так затято, що її було важко зрозуміти, а байрачний акцент був грузьким, як болото. Якби Лінні не була сама родом із Тхорячого Перепуття в окрузі Кенова29, подумала б, що її абонентка балакає якоюсь іноземною мовою.
– Назвіть своє ім’я, мем?
– Тіффані Джонс, та до чо’ ту’ я! Це вони тут мертві, і я не знаю, чому вона залишила мене живою, а якщо вона повернеться?
Лінні нахилилась уперед, читаючи робочий графік: хто сьогодні на службі, хто патрулює. В офісі шерифа малося тільки дев’ять машин, і одна-дві майже завжди – на ремонті. Округ Дулінг був найменшим округом у штаті, далебі не найбіднішим; цю сумнівну честь мав сусідній округ Мак-Давелл, що губився в глушині.
– Я не бачу в себе на екрані номера вашого телефону.
– Звісно, що не бачите. Це палений разовий мобільник Тру. Він щось таке робить з ними. Він… – далі пауза, якійсь тріск, потім голос Тіффані Джонс віддалено й тонко заверещав: – Ох, Господи! Це ж лабораторія щойно вибухнула! Нащо вона це робить? Ох, Господи, ох, мій Господи, ох…
Лінні почала було питати, про що це таке вона говорить, але почула якесь розкотисте «бум». Звук був не те щоб гучним, від нього не задрижали вікна, але це було таки «бум», авжеж. Немов якийсь реактивний літак з Ленґлі30 пробив звуковий бар’єр над Вірджинією.
З якою швидкістю летить звук? – загадалася вона. Хіба ми не вчили це на уроках фізики? Але її старша школа й фізика були так давно. Майже в іншому житті.
– Тіффані? Тіффані Джонс? Ви мене чуєте?
– Посилайте когось сюди, поки ліс вогнем не зайнявся! – Тіффані прокричала це так голосно, що Лінні аж слухавку подалі від вуха прибрала. – Самі, збіса, носом понюхайте, звідки тхне! Подивіться, де дим! Його вже понесло вгору! Де Головатий пагорб, поза Перевозом і лісопильнею.
– А та жінка, та, яку ви називаєте Пані Ейвон…
Тіффані зареготала крізь свої ридання:
– Ох, та ваші копи, як її побачать, враз пізнають. Вона там вся у крові Трумена Мейвезера.
– Ви можете сказати мені вашу ад…
– У трейлера нема жодної адреси! Тру не приносять пошту! Заткни свою ротяку та пришли вже сюди когось!
На цьому Тіффані пропала.
Перетнувши порожню центральну кімнату, Лінні вийшла на ранкове сонце. Декілька людей, прикриваючи долонями очі, стояли на хідниках Головної вулиці і дивилися на схід. В тому напрямку, либонь на відстані миль трьох, здіймався чорний дим. Гарно й прямо, не розходився смугами, дякувати Богу вже за це. Саме так, це десь біля Адамсової лісопильні, місця, яке вона добре знала, спершу з поїздок туди на пікапі з батьком, а потім з поїздок туди на пікапі зі своїм чоловіком. Чоловікам притаманні різноманітні дивні пристрасті. Здається, лісопильні також належать до них, дещо випереджаючи монстр-траки, але значно відстаючи від виставок-ярмарків зброї.
– Що там у нас? – гукнув, стоячи перед своїм офісом по той бік вулиці, Дрю Т. Баррі з «Дрю Т. Баррі. Компанія “Запорука”».
Лінні буквально бачила колонки цифр страхових виплат, які перебігали в очах Дрю Т. Баррі. Нічого йому не відповівши, вона знову зайшла в офіс, щоби найперше подзвонити до пожежної частини (де телефони, як вона здогадувалася, вже мусять дзеленчати), потім Террі Кумсу і Роджеру Елевю в Четвертому Патрулі, а після цього вже шефині. Яка, мабуть, ще спить після того, як минулого вечора сказала, що почувається хворою.
2Але Лайла Норкросс не спала.
У якомусь журналі вона колись читала, ймовірно, у почекальні перед очисткою зубів чи перевіркою зору, що пересічній людині, щоб заснути, потрібно від п’ятнадцяти до тридцяти хвилин. Утім, там було зауваження, якого Лайла навряд чи потребувала: людина мусить бути в спокійному умонастрої, а вона перебувала наразі не в тому настрої. По-перше, вона досі лишалась одягненою, хоча вже розчепила зіпер на штанях і розстебнула ґудзики на брунатній форменій сорочці. І ще зняла з себе службовий ремінь. Вона почувалася винуватою. Лайла не звикла брехати своєму чоловіку в дрібницях і ніколи до цього ранку не брехала йому в дійсно серйозних речах.
«Аварія на Гостинно-Гірській дорозі, – написала вона йому есемес. – Не намагайся додзвонитися, нам треба розчищати весь цей безлад». А сьогодні вранці ще й додала трохи правдоподібності, котра мучила її тепер, мов якась колючка: «Котячий пісок по всьому шосе! Знадобився бульдозер!» Але розповідь про такого роду подію мусила б з’явитися в Дулінгський щотижневій газеті, хіба не так? Тільки Клінт її ніколи не читає, тому з цим, мабуть, буде все гаразд. Але ж і люди мусили б говорити про таку кумедну пригоду, а вони мовчатимуть, і його це здивує…
«Він хоче, щоб його викрили», – сказала вона якось Клінту, коли вони дивилися на «Ейч-Бі-О»31 один документальний фільм – «Бузувір», так він називався, –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сплячі красуні», після закриття браузера.
