Шмітт Ерік-Емманюель - Мрійниця з Остенде, Шмітт Ерік-Емманюель

Реакція жінки, яка віддалась. Я відчув, що маю її заспокоїти.

— Я провів чудову ніч, пригадуючи вашу історію.

— Тим краще. Згодом я пожалкувала, що вам надокучала.

— Чому ви упустили, що були калікою?

Вона зіщулилася. Шия випрямилась і стала на два сантиметри довшою.

— Тому що моє життя ніколи не було життям каліки, і я ніколи нею не була.

Вона несподівано глянула на мене знизу вверх, недовірливо, майже вороже.

— Бачу, що моя тупа племінниця вас уже просвітила…

— Вона сказала це цілком випадково; і це аж ніяк не звучало насмішкувато: навпаки, про ваші проблеми вона згадувала зі співчуттям.

— Співчуття! Я ненавиджу, коли на мене кидають такі погляди. На щастя, чоловік мого життя не накидав мені свого жалю.

— Він не казав вам про вашу ваду?

— Заговорив, тоді, коли мав намір одружитись і хотів зробити наш зв'язок офіційним… Я була вибита з колії! І відповіла, що коли народ вірогідно ще може прийняти простолюдинку, він відкине каліку. Тоді він розповів історію про французьку королеву Кульгаву Жанну. І впродовж кількох тижнів навіть так мене називав. Мені довелося докласти неймовірних зусиль, щоби відмовити його від цього задуму.

— Чи саме через це ви воліли, аби ваш союз залишався таємним? По суті, вашу ваду він сприймав набагато легше, ніж ви…

Вона відкинулася на спинку свого візка. Її очі налилися слізьми…

— Можливо.

Її голос затремтів. Вона вагалася, чи говорити. Я зрозумів, що за цими вустами на мене чекала інша таємниця.

— То в чому річ? — лагідно запитав я.

— Справжньою причиною моєї стерильності був туберкульоз. Унаслідок ураження кісток і лікування, що його супроводжувало, моє лоно стало непридатним для використання. Якби не це, у мене, можливо, вистачило би сміливості вийти заміж за Ґійома…

Вона пильно на мене подивилась і оволоділа собою:

— Повний ідіотизм, ці фрази типу: "якби не це"! "Якби не моя хвороба!" Це — викрутаси розуму, що змушують страждати ще більше. Моя доля могла би бути інакшою, "якби не". Ніколи не треба впадати в подібні гіпотези, це — колодязі болю, з яких годі вибратися. Я знала немилість і милість, мені нічого скаржитись! Немилість — моя хвороба. Милість — Ґійомове кохання.

Я їй усміхнувся. Вона заспокоїлась.

— Мадам, маю одне запитання, яке не зважуюсь поставити.

— Ну ж бо, ризикніть.

— Ґійом досі живий?

Вона набрала повітря і не дозволила собі відповісти. Розвернувши візок, попрямувала до низенького столика, схопила пласку срібну коробочку, констатувала, що сигарети закінчилися, роздратовано її відсунула. Втім, рішуче взяла порожній черепаховий мундштук і хвацько піднесла до вуст.

— Прошу вибачення. Я не відповім на ваше запитання, месьє, бо не хочу давати надто багато прикмет, щоб ідентифікувати чоловіка, про якого розповідаю. Знайте, що Ґійома звуть не Ґійом, це лише псевдонім, який я йому дала в цій розповіді. Зауважте також, що я не згадала і про його ранґ спадковості. Зазначте, що я жодного разу не уточнила, про яку королівську родину йдеться.

— Даруйте? Хіба йдеться не про бельгійську династію?

— Я цього не казала. Це так само може бути королівський дім Голландії, Швеції, Данії чи Англії.

— Чи Іспанії, — роздратовано вигукнув я.

— Чи Іспанії, — підтвердила вона. — Я розповіла вам не його, а свою таємницю.

У голові в мене все змішалося. Наївний, я заковтнув усе, до найменшої деталі з того, що вона мені вчора розповіла. Те, що попри емоції вона повністю контролювала свою розповідь, розкривало її з іншого боку, вона була розсудливою та хитрою.

Я побажав їй приємного дня і вирушив на прогулянку.

Коли я вештався вулицями, в моїй голові крутилась якась дивна думка, думка, що постійно тікала. Якийсь мимовільний спогад… як слово, що вислизає. Вибитий з колії тим, що розповіла Ґерда, потім сама Емма, я відчував якусь незручність і ніяк не міг її окреслити. Я неодноразово зупинявся на довгих безлюдних набережних. Спостерігав за хвилями, аж мене занудило, довелося сісти.

Цього вівторка від'їзд туристів повернув мені Остенде цілісним та безлюдним. Але я задихався.

Зазвичай, коли я перебував на океанських узбережжях, то мав враження, що обрій тікає у безвість; а тут, на Півночі, обрій височів, немов стіна. Я стояв не перед морем, яке дає змогу втекти, а перед морем, на яке наражаєшся. Воно не кликало в дорогу, а виставляло своє забороло. Чи не з цієї причини Емма ван А. провела своє життя тут, залишившись полонянкою у вигнанні своїх спогадів?

Я обіперся на сталевий парапет, що оточував набережну. Коли я покидав віллу, мене в якусь мить кольнуло вже й не знаю що, якесь відчуття чи спогад, що залишив гіркоту в роті. Що ж це було?

Пояснення спало мені на думку, коли я прямував до тераси кав'ярні, де збирався щось випити: стільці бару несподівано послали мені чіткий образ божевільної на бульварі Сен-Жермен!

Двадцятьма роками раніше, коли я тільки-но осів у Парижі, наміряючись продовжувати там навчання, одного вечора мені зустрівся цей дивний персонаж, коли ми з друзями чекали на початок кіносеансу.

— Мадам, месьє, я виконаю для вас танець.

Жебрачка з прямим, невизначеного кольору — чи жовтуватого, чи попелястого, — волоссям зупинилася перед групою, яка збиралася зайти до зали, поклала свої пакунки під брамою і стала серед нас, кидаючи на них поглядом.

— Музика належить Шопену!

Наспівуючи сухуватим голосом, вона жестикулювала у своїх полотняних, колись білих, туфлях, її жестам перешкоджала рожева шаль, що сповзала по сукні з квітковим візерунком, а її жалюгідний беретик, здавалось, от-от упаде. Недбалість, з якою вона виконувала свій номер, просто захоплювала: абсолютно не потрапляючи ні в ритм, ні в ноти, вона бурмотіла мелодію, коли про неї згадувала та коли вистачало подиху; рухи її ледве чи нагадували крок. Здавалося, що перед нами дівчинка чотирьох років, яка розважається, граючись у балерину перед дзеркалом. Я подумав, що вона це усвідомлює і вважає, що вона — єдина, здатна на це. За складкою її губ я вгадував: вона нам докоряє за те, що ми такі нікчемні знавці. "Я виконую казна-що, вони цього не помічають, тож не варті чогось більшого".

— Ось і кінець!

Вона привітала нас повільним шляхетним реверансом, зібравши довкола себе пелену уявної широкої сукні, що завершувалася невидимим шлейфом.

Ті, що призвичаїлися бачити її на вулиці, зааплодували. Чи то з жалю, чи з жорстокості ми влаштували їй тріумф зі свистом, криками, залучивши до бурхливих вітань і роззяв, доти, доки вона, геть спітніла й виснажена своїми реверансами, що доповнили її хореографію, не вигукнула тоненьким голосом:

— Не треба, одначе, мріяти: ніякого "на біс" не буде.

Потім обійшла нас, тримаючи свій червоний берет.

— За танець, пані й панове. Для артиста, будь ласка. Дякую від імені мистецтва.

Надалі я часто на неї наражався. Одного дня вона, похитуючись, підійшла до черги з почервонілим носом і відсутнім поглядом, бо забагато випила. І, покинувши свої лахи, промимрила кілька нот, попіднімала ноги, досить, аби дати зрозуміти, що нездатна докінчити свій приблизний танець.

Це її розізлило. Вона гнівно глянула на нас.

— Смієтеся з бідолашної старої? Але я не завжди була такою, я була дуже вродливою, так-так, дуже вродливою, там, у моїх торбах, є світлина. І взагалі, я мала вийти за короля Бодуена! Саме так, за короля Бодуена, короля бельгійців, бо в бельгійців є не лише такі ж нікчемні, як у нас, президенти, вони ще мають справжніх королів! І от я ледве не стала королевою бельгійців, саме так! Королевою бельгійців, просто тому, що король Бодуен був молодий та божевільно в мене закоханий. Я також була закохана, авжеж! Ми були дуже щасливими! Дуже! А тоді з'явилась ота інтриґанка, та… та…

Роздратована й розгнівана, вся тремтячи від ненависті, вона кілька разів плюнула на землю.

— А потім була та Фабіола!

Вона тріумфувала, бо нарешті назвала ім'я своєї суперниці. З розширеними від злості зіницями й напруженим обличчям вона гнівно нам кидала:

— Так, Фабіола його в мене вкрала! Вкрала! А він так упадав за мною! Хіба тут щось зробиш, та іспанка нікого не шанувала, вона хотіла за нього заміж, і його зачарувала. І він відвернувся від мене. Паф — усе, кінець.

Вона обіперлася на стіну, намагаючись перевести подих.

— Фабіола! Коли ти народився зі срібною ложечкою в роті, коли в тебе були бонни з Англії, Німеччини, Франції та Америки, розмовляти різними мовами зовсім нескладно! Псс… я також могла б, якби народилася не в канаві. Злодійка! Злодійка! Вона вкрала в мене Бодуена!

Дійшовши до межі нервового зриву, стара схаменулась, оглянула нас так, наче щойно побачила, що ми тут, в одну мить перевірила наявність звалених неподалік торб, тоді, обмежуючи свій виступ рухами верхніх кінцівок, промимрила якусь невиразну мелодію, секунд двадцять помахала руками й несподівано вклонилась.

— Ось так!

З її вуст вилітало два види текстів:

— Для танцівниці… інтриґанка… пройдисвітка… злодійка… подяка за танець… Фабіола-паскудниця!

Ось кого мені нагадала моя мрійниця з Остенде, не більше і не менше, лише цю жебрачку, яка постійно волочила за собою з десяток пластикових торб і яку студенти Сорбонни прозвали навіженою з Сен-Жермен, оскільки кожен квартал Парижа має свій екземпляр.

Чи ж моя господиня варта була чогось більшого? В якусь мить неправдоподібність її розповіді мене обурила. Зв'язок каліки і принца! Її вплив на багатого й вільного чоловіка, який доходив до того, що вона обирала йому навіть коханок! Початок і кінець на пляжі, серед дюн — скільки романтики… Надто дивовижне все це, надто артистичне! Тож відсутність матеріальних слідів їхньої історії — річ цілком нормальна: її просто не було.

Я переглянув її розповідь у світлі сумнівів. Хіба її записник у шкірі оранжевого кольору, що містив меню закоханих, не нагадував найкращі еротичні тексти, тим, що були написані жінками? Хіба шедеври чуттєвої сміливості в літературі здебільшого не належать перу тих, хто перебуває на марґінесі, а ще жінкам неодруженим, які, знаючи, що для материнства вони не призначені, реалізують себе в інший спосіб?

Коли я повертався до Емми, одна деталь стала для мене ключем, що відчинив усі двері: вгорі над навісом срібно-золотистою мозаїкою було викладено назву цього місця: Вілла "Цирцея"! Було помітно, що панно додали вже після того, як віллу було збудовано.

Усе стало ясно: матрицею послужив Гомер! Емма ван А.