Нечуй-Левицький - Без пуття, Нечуй-Левицький

Вона на­тяг­ла на се­бе пальто, вис­ко­чи­ла на ву­ли­цю, гурк­нув­ши две­ри­ма, і зслиз­ла десь у тем­ряві.

«Іста ма­ма! Вся ма­ми­на вро­да і вда­ча, не­на­че дві па­ля­ниці од­но­го пе­чи­ва. За­над­то вже в їх ба­гацько уяви, сер­ця, нервів, хо­ро­ви­тої не­чут­ли­вості, ве­редів та упер­тості. Ко­ли чо­го за­ма­неться, за­ман­дю­риться, то вже й не го­во­ри й не ка­жи нічо­го, бо по-твоєму та­ки не бу­де: «Не мов мені ні сло­веч­ка, не­хай бу­де греч­ка!»

- Фаетон вже по­да­ний, - обізвав­ся Пет­ро, дер­жа­чи на­по­го­тові розіпну­те па­но­ве пальто, й хап­ки нап­нув йо­го на мо­гутні плечі.

«Погана спра­ва бу­де й з доч­кою, як бу­ла по­га­на спра­ва й з її ма­мою. Во­ни обидві, як ба­чу, од­ним ми­ром ма­зані. А за Пав­лу­ся Ма­лин­ку я доч­ки не од­дам. Не­хай Пав­лусь цього і в го­лові собі не пок­ла­дає. Він, пев­но, ду­має, що в ме­не гро­шей пов­ний міх, але й з мо­го «по­рожнього міха бу­де йо­му не ве­ли­ка втіха…»

І ста­рий Са­мусь аж го­ло­ву по­хи­лив од ду­мок, си­дя­чи в фа­етоні. Важкі пе­ред­чу­ван­ня нес­подіва­но на­ляг­ли на йо­го ду­шу, не­на­че на­су­ну­лись на небі важкі хма­ри туч­но­го наг­ло­го до­щу.

«Павлусь ніко­ли не ка­же: «мій батько», а все ка­же: «мій банк», як го­во­рять в йо­го дур­но­му круж­ку мо­лоді пе­щені гультіпа­ки. Він, пев­но, має на думці й у мені прид­ба­ти собі не та­ту­ся, а «банк», замість сво­го «покійно­го бан­ка». Ну, не на таківсько­го нат­ра­пив, щоб дав­ся йо­му в ру­ки!»

В освітле­них по­ко­ях, звідкіль виїхав Пет­ро Ми­хай­ло­вич і вип­лиг­ну­ла Нас­ту­ся, ста­ло од­ра­зу ти­хо. Лам­пи бу­ли по­засвічу­вані й освітлю­ва­ли ви­со­ку за­лу, тро­хи ви­щу од інших по­коїв, освітлю­ва­ли прос­тор­ний кабінет з ма­сив­ним ду­бо­вим сто­лом, зак­ла­де­ним та за­ки­да­ним ха­зяй­ськи­ми кни­га­ми та па­пе­ра­ми. Світло в залі од­би­ва­лось у двох здо­ро­вих, сли­ве під сте­лю, дзер­ка­лах. З стіни ди­ви­лась Нас­ту­си­на ма­ти, штуч­но на­мальова­на, на­че жи­ва, ніби во­на од­на ог­ля­да­ла освітлені по­кої, ніби сподіва­ла­ся в по­кої якихсь гос­тей.

Аж че­рез го­ди­ну зад­зе­ленькав дзво­ник у при­хожій. Нас­ту­ся вер­ну­ла­ся, роз­дяг­лась і ввійшла в освітлені по­кої. Во­на сіла на ок­са­ми­товій ка­напі в залі, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і ніби пірну­ла в свої ду­ми, в свої мрії, по­хи­лив­ши гар­ну го­лов­ку.

Рани оби­ди ще тро­хи ни­ли й щеміли в її душі. Нас­ту­ся бу­ла з тих ви­род­ко­во нер­во­вих вдач, котрі смер­тельно зо­би­жа­ються тим, на що зви­чай­ні лю­де навіть не вва­жа­ють і чо­го во­ни навіть не приміча­ють. Щоб не зо­би­дить Нас­тусі, тре­ба бу­ло хва­ли­ти її за все, як хва­ли­ла її ма­ма: хва­ли­ти крам, що во­на собі наб­ра­ла в крам­ни­цях, хва­лить її уб­ран­ня, хва­ли­ти усі її вчин­ки, усі її речі, які б во­ни не бу­ли. Хто не хва­лив цього, той не­на­че но­жем різав її по серці. Щоб за­побігти в неї лас­ки, тре­ба бу­ло без­пе­рес­тан­ку ка­дить пе­ред нею фіміами лес­тощів.

- Ти, Нас­ту­сю, з ма­мою зо­би­жаєтесь скрізь і в усьому, - час­то бу­ло ка­же до їх батько, роз­сер­див­шись на їх ремст­ву­ван­ня на лю­дей за оби­ду. - Ви обидві маєте ніби по­пе­че­ну вро­ду: чи хто дих­не на вас, чи хто ска­же якесь неп­риємне вам сло­во, а вас вже кор­чать корчі. Ви обидві без­щасні лю­де, якісь му­че­ниці своєї хо­роб­ли­вої вдачі. Чи не де­ка­дент­ки ви ча­сом? або чи не пси­хо­пат­ки ви са­мо­любст­ва?..

В Нас­тусі сер­це ще тро­хи ни­ло, як ниє бо­ляч­ка, кот­ра вже гоїться, але й тро­хи бо­лить, тро­хи свер­бить.

- Ой об­рид­ло мені тут жи­ти! Ой не ви­дер­жу! Усі ме­не крив­дять, усі мені го­во­рять за щось до­ко­ри. І та­то зо­би­жав завж­ди ма­му, все ка­зав, що ма­ма дбає не для до­му, а більше з до­му, і ме­не крив­дять і дя­ди­ни й усякі ку­зин­ки.

- Одна ти, моя ма­мо, лю­би­ла ме­не щи­ро, лю­би­ла ме­не з моїми враз­ли­ви­ми нер­ва­ми, з моїми ле­да­чи­ми ве­ре­да­ми, як ка­жуть тітки; лю­би­ла без міри, без кінця…

І Нас­ту­ся підве­ла го­ло­ву й зир­ну­ла на ма­те­рин порт­рет. Її небіжка ма­ти, Поліна Павлівна, виг­ля­да­ла з ши­ро­ких по­зо­ло­че­них рам, ду­же штуч­но ви­роб­ле­них, не­на­че жи­ва. Нас­ту­ся бу­ла схо­жа на неї, як од­на крап­ля во­ди схо­жа на дру­гу. Гар­не та пиш­не, са­ме в цвіту кра­си й здо­ров'я, ніби ди­ви­лось жи­ви­ми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма ма­те­ри­не дов­гоб­ра­зе, з ши­ро­ким зак­руг­ле­ним білим чо­лом ли­це, з чор­ни­ми гус­ти­ми різки­ми бро­ва­ми, з вип­ну­ти­ми ус­та­ми, з зав­зят­тям у гост­рих очах. Нас­ту­ся вста­ла, ста­ла пе­ред порт­ре­том і вту­пи­ла свої очі в ма­те­рин вид, ніби не мог­ла на­ди­ви­тись на йо­го. Ма­ти гор­до­ви­то ди­ви­лась на неї звер­ху, ніби да­ва­ла дочці своїм ви­дом взірець не­по­хит­ної зав­зя­тості та са­мостійності.

- Ти од­на на світі ме­не лю­би­ла щи­ро, до са­мо­жерт­ви. Ти не спа­ла цілі ночі, ко­ли я ма­лою бу­ла сла­ба; один мій ка­шель зри­вав те­бе з ліжка, щоб по­лег­шить мої страж­дан­ня; ти бігла до ме­не, сто­яла на­до мною цілі го­ди­ни й очей не зво­ди­ла з ме­не, до­ки я не за­си­па­ла.

Настуся одійшла од порт­ре­та й пішла че­рез яс­но освітле­ний са­лон, че­рез татів кабінет, по­ча­ла хо­дить, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Картини ми­нув­ших ди­тя­чих літ за­во­ру­ши­лись у пам'яті, вста­ли, як живі. Нас­ту­ся ніби вгляділа їх на­но­во в цьому са­мо­му са­лоні, вгляділа тісні ряд­ки ма­терів та гу­вер­нан­ток, котрі сиділи стіснені попід стіна­ми, не­на­че сно­пи в стіжку, стіснені щільни­ми верст­ва­ми. От во­на вис­ту­пає, вбра­на за фею-ца­ри­цю, в фан­тас­тич­но­му біло­му ку­ценько­му вбранні, в ок­са­ми­товій ма­ли­новій кор­сетці, в фан­тас­тичній чер­воній ша­почці, з ро­жа­ми на пле­чах і на гру­дях. От во­на стає в та­нець з дітьми, усі див­ляться на неї, усі хва­лять…

- Тричі дя­кую тобі, ма­мо! Ти ме­не так лю­би­ла, що пок­ля­лась і по­бо­жи­лась не по­си­ла­ти ме­не ні до гімназії, ні да­ва­ти в Інсти­тут, а вчи­ти до­ма. Я не заз­на­ла труд­нації на­уки, не заз­на­ла ли­ха вдосвіта вста­вать та хап­ком бігти бігцем до шко­ли.

Настуся хо­ди­ла вздовж яс­но освітле­них по­коїв і ніби ба­чи­ла на очі юр­бу ве­се­лих дітей та гос­тей, ба­чи­ла й своїх давніх вчи­тельок, і свою до­ро­гу ма­му, ба­чи­ла всю тодішню обс­та­ву в по­ко­ях, ніби на свої очі. Усе при­га­да­лось, усе ста­ло пе­ред її очи­ма, ніби жи­ве, ніби во­но во­ру­ши­лось.

Сон не брав Нас­тусі, їй зда­ло­ся чо­гось, ніби во­на ко­гось сподівається до се­бе, чи гос­тей, чи та­та з клу­ба. Хтось нес­подіва­но зад­зе­ленькав у при­хожій в дзво­ник ду­же здо­ро­во й якось з не­терп­ляч­кою, не­на­че дзво­ник зак­ри­чав: «Одчи­няй за­раз, бо маю діло! Од­чи­няй швид­ше, бо ще й ви­лаю, як зад­ляєшся хоч на од­ну мить!» Нас­ту­ся аж жах­ну­лась, ніби хто за­тур­кав їй над самісіньким ву­хом. А дзво­ник ніби ля­щав та ве­ре­щав, не­на­че ма­лий опецьок, як зла ма­ти ча­сом стьобає йо­го дуб­цем.

«Ой ли­шеч­ко! Це ж кот­рась тітка. Тільки злі тітки