Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

каже Карличек. — Криштоф зараз у Празі, і ми видали себе за клієнтів її пожильця. Вона повірила. Криштоф повернеться завтра або по-завтрьому.

— Куди він поїхав?

— Цього ніхто не знає. В четвер його викличуть до суду — як свідка.

— Розшук, перевірка чи якісь свідчення?

— Нічого подібного, — махає рукою Карличек. — Криштоф їхав у таксі, і їхня машина потрапила в аварію. Обкрутилася на льоду і вдарила п'ятитонку. Із кузова вантажника стирчали якісь залізні прути. Один із них розбив переднє скло й проколов на смерть таксиста. Жонатий. Має двох дорослих дітей. Жахливо, еге ж?

— Так, — киваю я.

Бачу, Що Карличек ще не все сказав. Мовчки чекаю.

— Позаду шофера сидів Криштоф і ще якийсь пан. Їх навіть не зачепило.

— Де тобі сповістили ці подробиці?

— В автоінспекції.

— Чому?

— Позаду шофера, крім Криштофа, сидів ще якийсь

пан…

— Ти вже казав.

— Ну от. До місця аварії підбігло декілька чоловік. Криштоф і той, інший, вийшли з машини…

— І тепер їх викликають як свідків?

— Лише Криштофа.

Я втратив терпець:

— Точніше, Карличек, що ви плутаєте!

— Одну хвилинку. Той, другий, кажуть, заявив: «Я не їжджу в таксі, щоб не запізнюватись. Пішки завжди надійніше». І після цього щез у натовпі. Криштоф зостався один.

— Ну й що?

— А те, що другого пана ніхто не знає.

— Навіть Криштоф?

Карличек киває.

— Навіть Криштоф.

Він пояснив, що на зупинці стояло лише одно таксі, і вони довго сперечались, хто з них поїде. Потім погодились їхати разом.

— Ти вважаєш, що вони знайомі?

— Так, — загадково всміхається Карличек. — Певен, що Криштоф добре його знає і не хоче цього виказати.

— На бога, Карличек, чому ти так вважаєш?

— Тому, — сміється він, — що я не певен, що отой пан не Людвик Лебрун.

Я не витримую:

— Ти що, навіжений!

— Чому? — питає мій помічник. — Що ж тут несподіваного?

— Так, так. Краще б ти зайнявся розшуками телефонного абонента 29 511.

Я починаю гортати папери на столі, вдаючи, що мене такі розмови більше не цікавлять. Раптом чую, як Карличек б'є себе рукою по лобі.

— Ну, що там іще? — питаю байдуже.

— Який же я недотепа! — виголошує Карличек. — Забув повідомити, що номер того таксі Р-29 511…

5

Я ледве стримався, щоб теж не ляснути себе по лобі. Та не слід гарячитись! Може, той номер має зовсім інше значення?

Так, є над чим помізкувати! Хоч я людина доволі врівноважена, але, признаюсь, звістка Карличка заставила шалено заколотитися моє серце. Адже такий збіг номерів телефону й авто не міг бути випадковим. Запис у телефонній книзі Марти Вальтерової, так старанно витертий, мабуть, і є номером таксі, повідомлений їй телефоном. Марта Вальтерова — донька Лебруна, якого, в свою чергу, добре знає Давид Криштоф. Останній виявляється попутником незнайомого пана, що їде в таксі, номер якого записує в своїй телефонній книзі шпигунка Вальтерова… Так, цей клубок не легко буде розплутати!

Ну, що ж! Хтось надіслав мені листа із натяком, що ключ до таємниці знаходиться в шкатулці Марти Вальтерової. Чи не нагадує це часом дитячу гру в хованки? Вашек Небеський думає, що в тій шкатулці під сигаретами ховали якісь папери. Цей лист теж наголошує на цьому. Проте на ньому не виявлено жодного відбитку пальців, що свідчить про надзвичайну обережність кореспондента. Спеціалісти твердять, що листа надруковано на звичайній канцелярській машинці, і радять шукати її в громадських конторах. Ми, звичайно, знайшли ту машинку. Але на ній теж — жодного сліду. Мабуть, той чоловік мав на руках гумові рукавички.

Знову невдача! Зрозуміло, що я залишив там свою людину — хай передруковує «Трьох мушкетерів» або щось інше, — на той випадок, якщо «кореспондент» знову захоче написати листа про шкатулку…

Я знову й знову думаю про шкатулку. Вашек твердить, що вранці вона була ще на столі, а через годину після смерті дівчини в квартирі Вальтерової була держбезпека. І яким чином, шкатулка могла щезнути лише між цими двома подіями. Хтось, крім Вашека, теж, очевидно, мав ключа до мешкання Марти. Ми обдивилися кожну щілинку, але так нічого й не знайшли.

Виникло кілька припущень, і одно з них — досить переконливе. Скидається на те, що хтось зичить нам добра, отож він і звернув нашу увагу на шкатулку.

Давид Криштоф поїхав, але в четвер він має свідчити перед судом… Кидаю все й біжу в управління міського транспорту.

Ім'я водія, котрий загинув під час аварії, Еміль Маржак. Він водив по черзі кілька машин, одна з них мала номер Р-29 511. Помер у віці п'ятдесяти літ. На службі нічого поганого за ним не водилося. Маржак був одним із найкращих водіїв на далекі відстані. Любив їздити «навпрошки», як висловився мій співбесідник, що до деякої міри збільшувало його платню.

Поволі у мене склалося деяке припущення щодо цього, та я поки що зоставлю його при собі. Він, очевидно, був дуже спритною людиною, якщо не зважати на цю фатальну необережність! У 1928 році, повернувшися з армії, Маржак продав свій будиночок, що його дістав у спадок, і купив собі стареньку машину, яку переобладнав під таксі.

За вісім років Маржак став господарем автопарку з сімох машин. Після війни хотів знову взятися за це, але несподівано вступив у комунгосп. Сам він пояснював це так: «Треба ж було якось влаштовуватись. Для того й на світі живемо».

До своїх обов'язків Маржак ставився без особливого захоплення. Політикою не цікавився. Один його брат живе за кордоном.

Відвідую вдову Маржака. Зі мною — дільничний міліціонер. Бесіда має бути неприємною,