Марія Василівна Матіос - Мама Маріца — дружина Христофора Колумба

А може, прощають: знають, як важко їхній Маріці.

…Гойдається Маріца в нічних сутінках на дитячому майданчику — чекає, коли в хаті Одарка засвітить світло.

І отак скаче думками з веселого на сумне.

То музика їй вчувається.

То похоронні голосіння.

То рев сина.

То скавуління цуцика.

Маріца міцно — обома руками — стискає розпалену голову.

Заплющує очі.

Зціплює зуби.

Ні, краще розслабитися.

Отак, ніби розперезатися чи скинути з себе одяг перед сном.

Вона хоче бодай раз нарешті зануритися в саму себе. Промацати кожну клітинку… ні, не руками — відчуттями. Вона ніколи не є насправді наодинці. Їй завжди ніколи. Вона завжди похапцем вмивається, одягається.

Вона й живе похапцем, немовби кудись біжить чи щось наздоганяє.

Тільки дитину свою любить так, ніби робить останній вдих. Нібито ніколи не дихала післядощовою свіжістю чи різкістю вітру.

Вона свіжості життя так ніколи й не відчула, а вже їй і ніколи.

А хіба від неї залишилася тільки подоба людини, яка не знає іншого слова, крім «повинна» і «треба»?!

Маріца хоче заглушити оті одночасні голоси і звуки. Навіть навіщось тупотить ногами… начебто можна втоптати в землю свою розпуку й безнадію.

І раптом під її сандаликом хрускає… Господи, звідки тут цей майський хрущ? Його панцирні крила хруснули голосно, як хрускає переламана кістка людини.

Маріца вмить зіскакує з гойданки. Вона почуває себе немилосердним катом… так, нібито потрощила чиюсь живу душу.

Жінка готова крикнути в ніч — але цієї миті вікно її недалекої квартири вибухає яскравим світлом.

І Маріца щодуху мчить через дитячі пісочниці. Начебто мчить на пожежу.

…Завжди заставала порожню квартиру, повну змішаних запахів — Одарчиних «Быть может» і розвіяного запаху гарячого людського тіла.

Дивилася на втихомиреного сина, груди якого здригалися в солодкому сні, — і аж тоді її покидала напруга. Господи… який ти добрий і милосердний: бо ти дав спокій її нещасній дитині. А отже, трохи спокою і їй — Маріці.

В такі хвилини Маріца не думала, як буде далі: коли Одарка відмовиться приходити, чи коли, сохрани, Господи, вмре. Такого бути не могло: такого Маріца вже не витримала би.

Але вона знає, що в Бога також вичерпуються запаси випробувань для людини. Бо навіть Бог не є товстошкірий. Він притримує чашу горя кожному, ділячи одне велике, вселюдське, горе, мов каравай, — на кожного і всіх: щоб нікому не було ні обиди, ні заздрості.

Отож Бог вирішив дати Маріці перепочинок, пославши Христофорові Одарку, яка, а Маріца цього певна, не могла вмерти ніколи.

…ОДАРКА НЕ ВМЕРЛА, й нічого іншого з нею також не трапилося.

Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів, а потім убився сам, не залишивши навіть записки для слідства.

Особливого слідства, власне, й не було. Подвійну смерть списали на неадекватність і психічний розлад колишнього воїна-героя — та й по всьому.

Охочих оскаржувати висновки слідства чи доходити правди не виявилося. Та й не було потреби: ситуація така очевидна й зрозуміла, що взагалі можна було обійтися без слідства, коли б не справедливі закони тодішнього часу.

Одарку з афганцем поховали в одній могилі.

…А для чорної з горя Маріци настала тепер уже справді непробудна ніч.

Уперше за всі роки вона злягла так, що сусідам довелося її доглядати, як тяжкохвору людину.

Маріца тяжкохворою не була: її нічого не боліло й видимої хвороби не мала вона так само. Жінка просто лежала, не склеплюючи очей ні вдень, ні вночі, й незмигно дивилася в стелю.

Вона не роздягалася.

Не їла й не пила.

І ні на чию присутність не реагувала доти, доки старий лікар, що все частіше опікувався Христофором, силоміць не влив у неї воду з вітамінами. Наостанок пригрозив викликати комісію й міліцію.

Ані на слова про медиків, ані про міліцію Маріца не відреагувала. Хіба що втомлено прикрила повіки.

Чи вона спала, чи просто відгороджувалася від людських голосів, лікар про те не знав. Ото брав велику ложку і, тяжко зітхаючи, знову силоміць, але вже мовчки годував її ріденькою кашкою й вітамінами з корвалолом.

Неприродно притихлий на той час Христофор переляканими очима кілька днів дивився із своєї кімнати на майже нерухому маму — а на третій день, надсадно сопучи, перекочував через коридор в її кімнату і мовчки всівся на підлогу біля Маріциного дивану.

Та його мовчання тривало недовго. Спершу він просто схиляв обстрижену голову до материного плеча, далі бився головою в постіль, а невдовзі квартиру заповнило ледь чутне скімлення пораненого цуцика.

А може, то був і не цуцик…

може, то було лише скигління замерзлого чи прищемленого пасткою мишеняти…

чи просто надсадний вітер збивав якогось подорожнього з ніг — і він просився в тепло відігрітися.

Христофор клав велику свою долоню на мамину руку, неприродно витягнуту вздовж тіла, — і круглі, як алича, сльози стікали з обох очей його обличчям, спотвореним плачем і авітамінозною жовтизною.

Від того нелюдського скигління уже, певно, заговорила була би навіть скеля.

Але Маріцине тіло, давно перетворене в камінь, не мало тепер у собі ні живої душі, ні чулого серця.

Хоча ні…

змаліла душа її билася між ґратами грудей, серце її говорило невиразною, якоюсь нетутешньою мовою, яку зазвичай називають аритмією…

проте вся вона була якась наче й справді мертва.

Ураз ожилий у руїнах єства жах смерті скував її