Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.

Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.

— Галинко! — зрадій я. — Галинко, ти не поїхала?

— Ні, — похитала головою Галинка. — Хіба я могла?

Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:

— Скосирєв усунув мене од пошуків.

— От бачиш… — докорила мене в чомусь Галинка.

Я промовчав. Що я міг їй відповісти?

З ВОЛНОГОРСЬКА І НАЗАД

Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.

Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.

— Керівництво експедицією беру на себе, — сказав я Галинці.

— Ну що ж, переживемо, — відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля— тра-ля-ля!

Я ледве зупинив її:

— Почекай, ще не все тобі сказав.

— Слухаю, адмірале!

— Тільки дай слово — не ображатися.

Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:

— Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…

Галинка мовчала.

— Ти розсердилась? — спитав я, гніваючись на себе.

— Ні, ні, — тихо відповіла Галинка, — але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…

Я полегшено зітхнув.

— Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.

Галинка засміялась:

— Хочу перевиховуватися!

— Ура! — з радістю вигукнув я. — Біжу по шампанське.

Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.

Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.

— Що з тобою?

— Нічого.

Я налив у келихи шампанського.

— За наше з тобою щастя, рідна!

— Так… — пошепки мовила Галинка і заплакала.

Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.

Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди — один кращий за інший.

Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком — безмежна блакить, а за ним — безкраїй зелений степ. Далі — пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.

— Ти глянь, яка краса! — щоразу казав я Галинці.

Але вона тільки мляво кивала головою. Що ж сталося?

Ці думки бентежили мене всю дорогу. Може, вона шкодує, що погодилася стати моєю дружиною?

Я відверто сказав про це Галинці, але вона похитала головою:

— Ні, Вадиме, зовсім не те.

Раптом пішов дощ. Теплохід став схожий на гігантський підводний човен: навколо була вода — і зверху, і знизу, і збоку. Потоки зливи огорнули нас. Чіткі обриси гірських вершин стерлись і розтанули в мокрій далечі. Дощ періщив хвилин п’ять, не більше. І враз перестав. Хмари зникли, мов випарувалися. Повітря стало прозорим. Відкрився горизонт — рівний і чіткий, наче хтось приклав лінійку і накреслив тонку, рівну лінію. Над горизонтом ще висіла темна розпливчаста хмара. З неї стовпом у воду йшла сиза смужка дощу. За хмарою ховалося сонце.

Теплохід круто повернув до причалу біля невеликої, але дуже привітної бухти. Ми зійшли на берег. У буфеті продавали пишні рум’яні пиріжки. Я купив їх десятків зо два, але Галинка й не доторкнулася до їжі, і мені довелося розправлятися з ними самому. Скинувши босоніжки, Галинка забрела у прозору воду, а я бавився тим, що кидав у море камінці. Поруч по пляжу бігали з палицями хлопчики. Вони зображали бій (я чув «кулеметні черги» і хвацькі вигуки «ура»). Потім вони щось не поділили і, зчинивши галас, кидалися один на одного, наче півні. Довелося втрутитися в цю баталію і мені. Я схопив двох найзавзятіших забіяк і розвів їх.

— Негарно вирішувати конфлікти за допомогою кулаків.

Закричали всі:

— А чого він лізе?.. А ти чого!

— Е, так не розберемося. Ану давайте по черзі. Що трапилося?

Спочатку я нічого не міг зрозуміти, але потім дещо з’ясувалося. Виявляється, якийсь Федько — хлопчик з облупленим носом — повівся «нечесно». Грали в Матросова. Матросовим усі були по черзі. І ось Федько ухитрився вже чотири рази закрити грудьми амбразуру, а всі тільки по двічі. Так, це була кричуща несправедливість, і я роз’яснив, що амбразуру повинні закривати всі порівну.

— От бачиш, бачиш!.. — загули вдоволені голоси.

І