Іван Тургенєв - Ася

— Чому ж, зовсім ні...

— Не знаю, але ви були сердиті й пішли сердиті. Мені було дуже прикро, що ви так пішли, і я рада, що ви повернулися.

— І я радий, що повернувся,— промовив я. Ася повела плечима, як це часто роблять

діти, коли їм добре.

— О, я вмію відгадувати! — провадила вона далі,— бувало, я тільки по тому, як тато кашляв у другій кімнаті, пізнавала, чи задоволений він з мене, чи ні.

До того дня Ася ні разу не говорила мені про свого батька. Мене це вразило.

— Ви любили вашого батька? — промовив я і раптом, на велику досаду собі, відчув, що червонію.

Вона нічого не відповіла й почервоніла теж. Ми обоє замовкли. Вдалині по Рейну біг і димів пароплав. Ми почали дивитися на нього..

— Чого ж ви не розказуєте? — прошепотіла Ася.

— Чому ви сьогодні розсміялися, як тільки побачили мене? — спитав я.

— Сама не знаю. Інколи мені хочеться плакати, а я сміюся. Ви не повинні судити мене... по тому, що я роблю. Ах, до речі, що це за казка про Лорелею? Адже це її скелю видно звідси? Кажуть, вона перше всіх топила, а як покохала, сама кинулась у воду. Мені подобається ця казка. Фрау Луїзе мені всякі казки розповідає. У фрау Луїзе є чорний кіт з жовтими очима...

Ася підвела голову і струснула кучерями.

— Ах, мені добре,— промовила вона.

В цю мить долинули до нас уривчасті одноманітні звуки. Сотні голосів одночасно і з рівними проміжками повторювали молитовний спів: юрба богомольців тяглася внизу по дорозі з хрестами й корогвами...

— От би піти з ними,— сказала Ася, прислухаючись до вибухів голосів, що поволі затихали.

— Хіба ви такі побожні?

— Піти куди-небудь далеко, на молитву, на тяжкий подвиг,— вела вона далі.— А то дні йдуть, життя спливе, а що ми зробили?

— Ви честолюбні,— зауважив я,— ви хочете прожити недарма, слід по собі лишити.

— А хіба це неможливо?

"Неможливо",— мало не повторив я... Але я глянув у її ясні очі і тільки промовив:

— Спробуйте.

— Скажіть,— заговорила Ася по недовгій мовчанці, під час якої ніби тіні перебігли в неї по обличчю, що вже встигло збліднути,— вам дуже подобалася та дама... Ви пам'ятаєте, брат пив за її здоров'я в руїні, на другий день нашого знайомства? Я засміявся.

— Ваш брат жартував; мені жодна дама не подобалася; принаймні тепер жодна не подобається.

— А що вам подобається в жінках? — спитала Ася, закинувши голову з невинною цікавістю.

— Яке чудне запитання! — вигукнув я. Ася трохи зніяковіла.

— Я не повинна була ставити вам таке запитання, правда ж? Пробачте мені, я звикла казати все, що мені на думку спаде. Тим-то я й боюся говорити.

— Говоріть, бога ради, не бійтесь,-— підхопив я,— я такий радий, що ви, нарешті, перестаєте мене цуратися.

Ася опустила очі й засміялася тихим і легким сміхом; я не знав у неї такого сміху.

— Ну, розказуйте ж,— провадила вона далі, розгладжуючи поли своєї сукні і вкладаючи їх собі на ноги, неначе вона всідалася надовго,— розказуйте або прочитайте що-небудь, як, пам'ятаєте, ви нам читали з "Онєгіна"...

Вона раптом задумалася...

Де вітей тінь і хрест стоїть, Там матінка моя лежить! —

проказала вона стиха.

— У Пушкіна не так,— зауважив я.

— А я хотіла б бути Татьяною,— провадила вона так само задумливо.— Розповідайте,— підхопила вона жваво.

Але мені було не до оповідань. Я дивився на неї, всю облиту ясним сонячним променем, всю заспокоєну й лагідну. Все радісно сяяло довкола нас, внизу, над нами — небо, земля і води; навіть повітря, здавалося, було насичене блиском.

— Подивіться, як гарно!—сказав я, мимоволі знизивши голос.

— Так, гарно! — так само тихо відповіла вона, не дивлячись на мене.— Коли б ми з вами були птахи — як би ми знялися вгору, як би полинули... Так би і потонули у цій синяві... Але ми не птахи...

— А крила можуть у нас вирости,— одка-зав я.

— А то ж як?

— Поживіть — дізнаєтесь. Є почуття, які підіймають нас від землі. Не турбуйтесь, у вас будуть крила.

— А у вас були?

— Як вам сказати... Здається, досі я ще не літав.

Ася знов задумалася. Я злегка нахилився до

неї.