Роберт Отто Вальзер - Розбійник

таки ж про розбійника — згодом ще довго про це розмірковував. Невже довкола і справді самі конфлікти та подружні романи? «Чом подружнє життя у людей так часто не ладиться?» — питав він себе. «Чому ви були зі своїм чоловіком нещасні?» — поцікавився якось він. Одначе вона ухилилась від цього прямого запитання і сказала: «Я не хочу про це вам розповідати. Ви, мабуть, нічого не зрозумієте, а мене згадка про те, що довелося зазнати у шлюбі, може лише відштовхнути від самої себе. А себе треба любити завжди». — «Ви були злі у шлюбі?» — «Не будьте таким цікавим». — «Щодо цього я швидше допитливий, аніж цікавий». — «Чому ж ви тоді подумали, що я могла бути злою жінкою?» — «Звичайно, ви завше були доброю жінкою, але злою людина часом стає саме тому, що вона надто добра». Вдовиця примовкла, і обличчя її позначилось чимось таким, що витає навколо одного з жіночих портретів Дюрера, — якимсь ніби страхом нічної птахи, що летить у пітьмі через моря-океани й сама до себе жалібно схлипує. Про той шлюб він не чув більше жодного слова. Дурненькі жінки, як ніхто інший, — великі майстрині тримати язик за зубами, вони вміють повестись тактовно й дістати від цього втіху. Немов через власну упертість, через бажання понасміхатися вони виявляють такт і шматок за шматочком, непохитно, але у пристойній манері поглинають свій біль від розчарувань, що випадають на їхню долю. А надто властиво це так званим «дурненьким». Може, їм такі милі власні страждання? Вельми люблять дурненькі й помріяти, і біда того шлюбу могла дуже просто полягати лишень у тому, що чоловік не відповідав її мріям, був не такий милий, Галантний, веселий, сповнений лицарства, набожний, шанобливий, дотепний, розумний, добрий, відважний, непохитний у переконаннях, цікавий в розмовах, поважний, довірливий і воднораз недовірливий, — одне слово, не такий, яким вона уявляла свого обранця на все життя. Щоб сталась велика біда, часом потрібно не так і багато. А тепер ось сидить ця дурненька зі слідами колишньої вроди перед шматком ковбаси на тарілочці, з’їдає від того шматка лиш ледь-ледь чи, може, й увесь, залишаючи тільки ковбасну шкірку, яку потім підхоплює паж, бо йому, бач, здається, що це смішно, а також щоб і самому трохи поклеїти дурня, а в двір зазирає сонце, і нерідко стоїть така тиша — як на морському дні, немовби будинки з усім, що в них діється, позастигали у вічно чистій, чудесно прозорій воді, видимі, але незвідані, перемінливі, але незмінні. А після всього розбійник ішов красти історії — він щоразу вичитував їх із таких невеличких книжечок для простолюду, а потім із тих оповідок, що прочитав, складав уже власні — складав і сміявся. Можливо, усередині в дурненької дрімала якась чоловіча половина, і тому жінка терпіла свого чоловіка, лише спустошуючи власну душу? На щастя, тепер жінка мала бодай оту милу служницю. До господині приїздило багато гостей із Парижа. З ними упоратись їй було не завжди легко. Влітку вона ходила в усьому білому, а про Ріхарда Ваґнера скромно казала, що вона його, як їй здається, не розуміє. Щоб розуміти Ваґнера, треба, мовляв, знати музику. А якось вона заявила своєму розбійнику, що він — просто йолоп. Ми свого ляпаса ще дочекаємось. Де і як — ви одразу дізнаєтесь. А капелюшок Едіт поки що нехай собі весело зеленіє.

Одній учительці в очі сказали у місті, що ніяка вона не вчителька й навіть не тямить, що таке по-справжньому вчителювати. Після цього вона так занепала духом, що поклала собі: «Переберуся в село», і там, у мирі та спокої — позаяк їй там випало мати до діла з людьми, що дали їй достатньо часу опанувати свою, може, трохи химерну вдачу, — з неї вийшла таки непогана вчителька. «Любі мої співгромадяни, не заперечуйте одне в однім чеснот надто поквапно. Не розводьтеся про перешкоди і труднощі просто заради забави, а зважайте на них насправді. Якби всі ви саме так і чинили, то на світі у стократ стало б більше шанованих, а тому радісних і заповзятливих громадян і громадянок. Поквапність потрібна, коли прислуговуєш, а виносити людям присуд належить не поспішаючи — так само, як і наказувати та керувати. Керувати потрібно якомога ретельніше. До речі, керувати і віддавати накази — це штуки різні. Гайки закручувати слід обережно, так само, як їх і скручувати». Але, о Боже рідненький, до кав’ярні жіночої мені тепер заськи, раз і назавжди заськи. Я поясню вам потім чому. А поки що наш розбійник із гімназійним учителем, який цілих три місяці прожив у безрадіснім шлюбі, а по завершенню цього чверть року зваживсь-таки на розлучення, бо дружина на його особливість недостатньо звертала уваги чи й взагалі не звертала уваги, — отож наш розбійник вирушив прогулятися залитими сонцем лугами.

— Якої ви думки про цього професора Ґлоррайха, що, здається, так неймовірно цікавиться вами?

— Так чи так, — відповів наш розбійник, — а мене його пес — як згадаю про це, мене й досі ще переповнює радість — все ж укусив за литку, коли я прийшов на перемовини до його вілли; її там, мов коштовну перлину, зусібіч обрамляють озера і гори.

— Сподіваюся, він до вас ставиться доброзичливо?

— Пане гімназійний учителю, — промовив розбійник, — той пан професор доброзичливо ставиться насамперед, звісно, до себе самого. Ми такі всі до одного. Якби, до прикладу, ви ставились до себе не доброзичливо, то вам би не пощастило втекти від колишньої своєї дружини. Вам було себе хтозна-як шкода, коли ви мусили животіти у тому принизливім стані. У вас — і це цілком виправдано і зрозуміло — прокинулося співчуття до себе. Тож і професор Ґлоррайх до себе ставиться також співчутливо і поблажливо. І я теж, поки правлю оце балачки із вами, намагаюся не завдавати собі жодної шкоди, бо неухильно і неймовірно твердо вірю у себе.

Гімназійний учитель звів пильний погляд на пишномовного свого співбесідника і проказав:

— Усе ж таки наша прогулянка світла й прекрасна, просто, як у самого Гьольдерліна.

З цим розбійник погодивсь, а тоді ще додав:

— Переваги ідуть паралельним курсом. Ми можемо тихенько-любенько жити у гарному гуморі. Слава цього вашого пана професора мене непомалу тішить, я хочу сказати, що для нас, тих, хто живе, надзвичайно