Т. М. Панасенко - Іван Котляревський

дні було прийнято 200 осіб зі зброєю, одягом, кіньми. Самим козакам доводилося готувати провіант для далекого походу. Саме про формування цього полку йдеться в одній із частин «Енеїди»: З гаряча часу, перші три дні, Зносили всяке збіжжя, злидні І оддавали все на рать: Посуду, хліб, одежу, гроші Своей отчизни для сторожі, Що не було де і дівать.

Наприкінці серпня 1812 року, як свідчить лист Котляревського до генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського, полк було сформовано. А вже на початку вересня козаки-ополченці через Лубни, Пирятин, Прилуки ідуть до Борзни, а звідти, після короткого перепочинку, направляються до Калуги й Тули.

Хоча й не збереглося документальних даних про безпосередню участь полтавських козаків у боях з французами, проте відомо, що головнокомандувач російської армії Михайло Кутузов направляв полтавських і чернігівських ополченців на визволення Білорусії від ворога. Патріотичне піднесення широких народних мас, їхню готовність захистити вітчизну поет прекрасно передав в останніх частинах «Енеїди», їх писано під впливом безпосередніх вражень від боротьби з наполеонівськими військами:

Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть. Там грудь сильніша од гармат.

Пізніше з'явилася сенсаційна вигадка, ніби під час війни 1812 року письменник залишає штатську службу і знову вступає на військове поприще. Нібито він, відмінно сформувавши 5-й козачий полк, командував ним весь час протягом війни з Наполеоном, став відомим як непереможний козак і великий патріот. Насправді ж участь Івана Петровича у війні полягала лише в формуванні 5-го козачого полку й у виконанні інших військових доручень (навесні 1813 року він їздив з депешами Лобанова-Ростовського в головну квартиру російської армії в Дрезден, наприкінці 1813 року і влітку 1814-го – двічі у Петербург). Та ці завдання переривали його педагогічну діяльність на відносно короткий час. До того ж, як розповідають сучасники, Іван Петрович і тоді переймався долею своїх вихованців: «Бедные дети, до сего пользовавшиеся отеческими нашими попечениями, теперь оставленные без должного призрения, потерпеть могут», – писав він Лобанову. Над усе його хвилювало, що вихованці залишаться без зимової одежі. Про дбайливість його як керівника гімназійного пансіону повідомляє й редактор «Отечественных записок» П. Свиньїн, який відвідав Полтаву в 1830 році: «При гімназії є благодійний заклад, або пансіон… На казенних вихованців відпускається тільки по 100 карбованців, і при всьому тому діти утримуються дуже добре, одягнені чепурно в губернські мундири, постелі у них чисті, всіх речей є запасний цейхгауз! Секрет цей полягає в порядку і невсипущому піклуванні директора цього закладу Івана Петровича Котляревського».

Театральна діяльність

Незабаром після війни розгорнулась театральна діяльність Котляревського. Івану Петровичу належить велика заслуга у пожвавленні культурного життя в Полтаві. Ще з самого початку своєї діяльності в Будинку виховання дітей бідних дворян він організовував театральні вистави за участю вихованців. Він брав також активну участь у влаштуванні аматорських домашніх вистав, виконуючи ряд комічних ролей у популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816 році Івана Петровича було призначено директором Полтавського театру. Обов'язки директора, як і всі інші свої обов'язки, Котляревський виконував сумлінно: він приділяв багато уваги поліпшенню побутових умов артистів, підвищенню їх майстерності, обладнанню сцени. Іван Петрович багато сил і уваги віддав справі піднесення культури сценічної майстерності в рідному місті. Завдяки заходам Котляревського полтавці змогли переглянути все краще, що мав тоді у своєму репертуарі російський драматично-музичний театр: п'єси Дениса Івановича Фонвізіна, Якова Борисовича Княжніна, Василя Васильовича Капніста, Олександра Сергійовича Грибоєдова. Як директор театру Іван Петрович багато допомагав артистам. Молодший брат великого артиста, А. С. Щепкін, розповідав у своїх спогадах, що Котляревський піклувався про «домашнє влаштування акторів», про «зручні казенні квартири» тощо. Особливо ж цінною для театру була постійна увага директора до художньої майстерності, досконалості в постановці сценічних творів.

У 1818 році на запрошення генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна з Харкова до Полтави прибуває група акторів з театральної трупи Штейна, в складі якої працював і Михайло Семенович Щепкін (1788—1863). Іван Петрович відвідує репетиції і вистави трупи, подає свої поради й рекомендації щодо поліпшення вистав, часто удосконалює тексти п'єс, заміняючи невдалі репліки й навіть цілі сцени. Одним словом, головний директор театру, по суті, був і здібним, вдумливим режисером. А. С. Щепкін згадує: «Як тільки потрібно було переробити або змінити яке-небудь місце в п'єсі, він зараз же придумував нові розмови або вирази, які цілком заміняли ті незручні місця, особливо у віршах: він дуже добре володів версифікацією».

Саме за часів Котляревського остаточно склався основний репертуар і характерна гра М. Щепкіна, що згодом забезпечили йому велику театральну славу. Котляревський одразу ж зрозумів усю небуденність таланту Михайла Щепкіна. Він близько сходиться з актором-кріпаком, щиро прагне поліпшити його долю. Чотири роки (1818—1821) у житті і творчій діяльності І. Котляревського позначені щирою дружбою з талановитим актором, основоположником сценічного реалізму в російському театрі Михайлом Щепкіним. Спільна театральна діяльність Котляревського й Щепкіна протягом чотирьох років дала значні культурницькі результати: Полтавський театр став провідним в Україні, про нього ширилася добра слава.

Михайло Щепкін швидко став улюбленцем полтавської публіки. З перших же днів перебування майбутньої зірки сцени в Полтаві почалися заходи щодо викупу його з кріпацтва. 26 липня 1818 року була влаштована