П'єр Буль - Міст на річці Куай

відновити сили після того пекла, крізь яке він пройшов, — перепочинок був йому необхідний і на те, щоб як слід усе обмізкувати, зорієнтуватись у ситуації, а також порадитися зі своїм штабом і виробити план спільних дій, як це й має робити кожний сумлінний командир, замість того, щоб кидатись навмання в сумнівні імпровізації, яких він терпіти не міг.

Не багато часу пішло в нього на те, аби зрозуміти, що його солдати здійснювали систематичний саботаж. Х’юг і Рівз, оглядаючи дивовижні наслідки їхньої діяльності, прийшли у справжній захват.

— Який чудовий насип під рейки! — вигукнув Х’юг. — Сер, я сподіваюсь, ви відзначите у своєму наказі по полку тих, хто його будував. Подумати тільки — по ньому має пройти ешелон з боєприпасами!

Обличчя полковника залишилося незворушне.

— Класна робота! — підхопив Рівз, колишній інженер на громадських спорудах. — Жодна нормальна людина не збагне, кому це заманулося прокласти залізницю по цих американських горах. Ви знаєте, сер, я радше погодився б знову воювати проти японців, ніж один раз проїхати такою дорогою.

Полковник так само незворушно запитав:

— Скажіть мені, Рівзе, як інженер, чи, може, на вашу думку, все це хоч трохи знадобитися?

— Навряд, сер, — відповів Рівз по недовгому роздумі. — Куди краще покинути все це казна-що й побудувати нову колію трохи збоку.

Полковник Ніколсон здавався вельми заклопотаним. Тільки кивав головою і мовчки йшов далі. Він поклав собі оглянути весь фронт робіт, перш ніж виробити власну думку.

Підійшли до річки. Гурт полонених — з півсотні майже голих людей, оперезаних лише клаптем тканини, яку видали японці, — копошився біля майбутньої колії. Поруч походжав конвоїр з рушницею на плечі. Трохи віддалік ще одна група копала землю, а інша носила її в бамбукових кошах і вивалювала на насип, позначений білими кілочками. Первісна траса йшла перпендикулярно до крутого берега річки, але завдяки підступній винахідливості полонених її вдалося спрямувати мало не паралельно до берега. Японського інженера на місці не виявилось. Видно було, як він на другому боці річки чогось жестикулює серед інших полонених, яких щоранку перевозили плотами на той берег. Чути було і його вигуки.

— Хто робив розбивку? — запитав полковник, зупинившись.

— Він робив, сер, — відповів молодший сержант англієць, виструнчившись перед командиром, і показав пальцем на інженера. — Робив він, а я тільки трішечки підсобив. Коли він пішов, я тут дещо поправив. Наші з ним погляди не завжди збігаються, сер. — І, скориставшись із того, що вартовий одійшов, молодший сержант хитрувато підморгнув командирові.

Полковник Ніколсон не зреагував на цей вияв порозуміння. Дивився він так само похмуро.

— Я бачу, — сказав крижаним тоном.

Не зронивши більш ані слова, він рушив далі й зупинився біля ще одного сержанта. Той разом з кількома солдатами на превелику силу тягнув на схил величезного корча замість того, щоб просто скинути його вниз у воду. Японський вартовий байдужно стежив за цією роботою.

— Скільки людей працює сьогодні у вашій групі? — владно запитав полковник.

Вартовий витріщив очі, міркуючи, чи можна дозволяти, щоб він розмовляв з полоненими. Але в голосі полковника чулись такі владні нотки, що він не поворухнувся.

Сержант хутко випростався й нерішуче відказав:

— Двадцять чи двадцять п’ять, сер, точно не знаю. Одному зробилося недобре, як тільки прийшов. Раптове запаморочення… І чого б то, питається, сер, адже зранку був цілком здоровий. Троє чи четверо, ясна річ, мусили нести його до лазарету, бо сам він іти не подужав. Вони ще не вернулися. А то був найдужчий і найважчий хлопець з усієї команди, сер. За таких умов ми напевне не виконаємо денної норми, сер. Ніби все проти цієї залізниці змовилося.

— Сержанти повинні точно знати, скільки в них людей… Яка у вас денна норма?

— Один кубометр землі на чоловіка щодня. Не тільки вибрати, а й перенести. Але через ті кляті корчі, сер, нам це, здається, не до снаги.

— Зрозуміло, — сказав полковник ще сухіше.

Він подався далі, щось похмуро бурмочучи собі під носа. Х’юг та Рівз ішли слідом. Полковник разом зі своїм невеличким почтом вибрався на пагорб, звідки було видно річку і весь фронт робіт. Річка Куай була в цьому місці завширшки понад сто метрів, і її круті береги здіймалися високо над водою. Полковник пильно оглянув місцевість, потім звернувся до своїх підлеглих. Він не сказав нічого нового, але його голос був сповнений колишньої сили.

— Ці люди, я маю на увазі японців, вийшли з дикунського стану зовсім недавно, і то занадто стрімко. Вони спробували наслідувати наші методи, не засвоївши їх до ладу. Досить позбавити їх цих взірців, і вони пропали. Ось і в цій долині вони не годні успішно вивершити щось, що вимагає лише трохи кмітливості. їм навіть невтямки, що час виграють не гарячковим поспіхом, а тим, щоб трохи помізкувати наперед. Що ви на це скажете, Рівзе? Залізниці та мости — це ваша галузь.

— Авжеж, сер, — озвавсь капітан з мимовільним запалом. — У Індії я побудував понад десяток таких споруд. З матеріалом, що є в джунглях, і з наявною робочою силою кваліфікований інженер звів би міст менш як за шість місяців… Коли я бачу їхню нетямущість, у мені все аж кипить, щиро вам кажу.

— І в мені також, — докинув Х’юг. — Уся ця анархія часом доводить мене до розпачу. А так легко було б…

— А мене, гадаете, тішить ця комедія? Те, що я побачив сьогодні вранці, просто вжахнуло мене!

— У кожному разі ми можемо не боятися завоювання Індії, сер, — засміявся капітан Рівз. — Якщо я правильно зрозумів, наша колія будується саме для цього? Міст через річку Куай ще аж ніяк не готовий прийняти перші