Тур Хейєрдал - Аку-аку

class="p1">— Анакена, — сказав бургомістр, благоговійно схиливши голову. — Колись тут жили королі. До цього берега пристав засновник нашого роду Хоту Матуа.

— А тепер хто тут живе?

— Ніхто. Тільки стоїть хатина пастухів.

Я покликав капітана і показав на берег. Він погодився, що це чудове місце для табору.

Бухта залишилась позаду. Знову перед нами був такий самий дикий, крутий берег із застиглої лави, вздовж якого подекуди стриміли із води скелі. Згодом на заході він почав нижчати, і перед нашими очима з'явилась рівнина, що збігала до моря. Тут розташувалось селище Хангароа: маленькі побілені хатки серед акуратних садків, зрідка — пальми та інші дерева, а далі на пагорбах — купи евкаліптових насаджень. Усе це було відділено огорожею: решта острова належала вівцефермі військово-морських сил.

— Ось моя батьківщина, — гордовито мовив бургомістр.

Місце справді було красиве. Бургомістр міг бути задоволений: ми всі стояли і, як зачаровані, дивилися на берег. Навіть Анетта, не рухаючись, сиділа в Івонни на руках і не зводила погляду з маленького іграшкового селища, що розкинулось під безкраїм блакитним небом. Всі мешканці Хангароа висипали з будинків. Хто пішки, а хто на коні, вони мчали в одному напрямку: туди, куди рухалось наше судно.

— Як же гарно! — захоплювався Тур-молодший. — Ну зовсім, як у театрі!

Капітан наказав підняти всі прапори, і вони замайоріли над судном усіма барвами веселки і всіма сигналами морського коду, від «чуми» до «пошти». Привітно ревіла корабельна сирена. А на березі у відповідь нам хтось підняв на єдиному флагштоці чілійський прапор.

Бургомістр витирав рукавом очі.

— Сеньйоре, — мовив він. — Ось земля Хоту Матуа. Це моя земля. Тут я вже двадцять вісім років бургомістром. Чим був би острів Пасхи без мене? Нічим. Острів Пасхи — це я. Я острів Пасхи! — схвильовано повторював він, б'ючи себе в груди.

Що це, чи не Гітлера бачу я перед собою? Але ж ні, цей простачок значно добріший. Він задоволений тим, що має. Цілком задоволений. Він навіть не думає про ти, щоб відібрати землю по той бік огорожі, зайняту під пасовиська для овець.

— Сеньйоре, — пишномовно вів бургомістр далі. — Тільки ми з вами знамениті на цьому острові. Всі знають мене. А хто знає губернатора? Люди приїздили навіть з Німеччини, щоб узяти на аналіз кров з мого вуха. А з Глазго та Австрії просять прислати різьблені вироби бургомістра острова Пасхи. Світ знає мене. Сеньйоре, подайте ж мені руку, як другові!

Ми потиснули один одному руку, і він ввічливо попросив дозволу називати мене сеньйором Кон-Тікі.

Тим часом ми обійшли ще один мис з стрімкими кручами, і селище сховалося за нагромадженням прямовисних скель та диких лавових острівців, що нагадували старовинні замки з гостроверхими баштами. Хвилі тут з ревом налітали на каміння і відкочувались назад, кидаючи наше судно з боку в бік. Бургомістр, хитаючись од морської хвороби, побрів до шезлонга, однак по дорозі, побачивши, як Анетта вкладала химерну дерев'яну фігурку в іграшкове ліжко, встиг пробурмотіти, що саме тут розгортали свою діяльність птахолюди.

За бурхливим мисом з'явилась відкрита затока.

Стрімкі скелі тут уже не сягали аж до неба, але берег був такий же крутий і неприступний. Остров'яни верхи й пішки перейшли навпростець мис, і на далекому схилі над обривом зібралось уже багато людей та коней. Частина натовпу кинулась вузенькою стежкою над самим урвищем униз, до величезних чорних лавових брил, під якими вирував прибій. Там остров'яни опустили на воду човен, і він затанцював на хвилях, прямуючи до нас.

Капітан підвів судно якомога ближче до берега і наказав кинути якір.

Бургомістр відразу ожив.

— По-нашому «вітаю вас усіх» буде «іа-о-рана куруа», — шепнув він мені — Крикни ці слова, коли зійдеш на берег, якщо хочеш сподобатись.

Поїздка по хвилях, що налітали одна на одну, обіцяла бути бурхливою, тому в човен сіло лише кілька чоловік. Запінений вал підхопив нас і кинув до берега повз велетенську лавову брилу. Стерничий-остров'янин спритно обминув її і встиг вивести човен на спокійніше місце, перш ніж налетіла наступна хвиля. Тут не було ні пристані, ані молу, тільки витвір буйної фантазії матері-природи. Зразу за лавовим бар'єром, на вузькому хребті, що, ніби природні сходи, спускався з плато, завмерли, чекаючи на нас, тісні ряди остров'ян.

— Іа-о-рана куруа! — щосили гукнув я, вступаючи в їхнє царство.

— Іа-о-рана куруа! — луною покотилося над горою, і всі відразу кинулися допомагати нам зійти на берег. Перед нами було зборище найрізноманітніших людей: очевидно, зустрічати нас вийшли майже всі дев'ятсот мешканців острова. Це були полінезійці, але не чистокровні. Одежа їх являла собою найрізноманітніші комбінації одягу з континенту.

Не встиг я вийти з хиткого човна, як мене підхопила стара згорблена жінка, запнута хусткою.

— Таємниця, сеньйоре, — хрипло прошепотіла вона, показуючи на кошик із солодкою картоплею. Обережно відсунувши велику картоплину, вона спокусливо підняла кінчик ганчірки, що лежала під нею.

— Дякую, — сказав я і пішов далі, так нічого й не побачивши. Навряд чи зо мною поділилися б великою таємницею, коли вся гора була вкрита людьми, що дивились на нас Багато остров'ян тримали в руках дерев'яні фігурки і клунки, проте ніхто навіть не пробував що-небудь витягати з них. Вони тільки бурмотіли: «Іа-о-рана, іа-о-рана», коли ми видиралися повз них на гору.

Вершина перед нами була чорною від остров'ян, що обліпили її. Серед них вирізнялась самотня постать у білій сутані, що розвівалась на вітрі. Я відразу збагнув, що це патер Себастьян Енглерт, наймогутніша тут людина, автор книги про острів Пасхи. Ще в Чілі я чув про нього як про некоронованого короля острова. «Якщо він стане вашим другом, перед вами відкриються всі двері, але горе тому, кого він не злюбить», казали про нього.

І ось він стоїть передо мною, розставивши ноги, — широкоплечий, прямий, у довгій, до п'ят, білій сутані, підперезаній тасьмою, у великих, до блиску начищених, черевиках. Голова в нього не покрита, капюшон відкинутий назад, борода розвівається на вітрі. На тлі казково синього неба він скидається на апостола або пророка.

Я глянув у його рум'яне, пооране зморшками обличчя з допитливими очима та мудрою посмішкою і простягнув руку.

— Гостинно прошу вас на мій острів, — було перше, що що він сказав.

Я звернув увагу на форму «мій».

— Так, я завжди кажу мій острів, — додав він. І на обличчі його з'явилася широка посмішка. — Бо я вважаю його своїм і не віддав би ні за які мільйони.

Я це розумів і заздалегідь був готовий підкорятись його владі.

Патер Себастьян засміявся.

— Вам подобаються тубільці? —