Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

так нічого й не вийшло: прогулятися містом Пецюра відмовився, посилаючись на зайнятість. Свого конфіденціального запитання теж не подав. Домовилися зустрітись завтра о дев'ятій біля «Жоржа».

Микола прождав до одинадцятої. Новий знайомий так і не з'явився. За три місяці, які провів тоді Клйнченко на західних землях України, вони ні разу більше не зустрілися. І, розповідаючи пізніше товаришам з інших редакцій про свої плани, зв'язані з цією зустріччю, Микола завжди промовляв: «От був би вам „фітіль"!».

За рік Миколина доля двічі круто поверталася. Наприкінці тридцять дев'ятого взяли його на роботу в один із столичних райкомів партії, а звідти — в органи державної безпеки.

У цій зовсім новій для себе ролі опинився Клйнченко влітку сорокового року в Чернівцях.

Десь через тиждень після того, як місто залишили румунські бояри, Микола, що жив тут ще без сім'ї, зайшов у ресторан «Шварцер адлер» повечеряти. Прийнявши замовлення, кельнер насамперед приніс карафку молодого вина і сифон содової води для суміші, відомої тут під назвою «шприц».

Микола зробив собі «шприц» і з насолодою ковтнув прохолодного напою. Підняв келих удруге і раптом мало не захлинувся. З-за сусіднього столика на нього якось нерішуче й тривожно дивилися знайомі очі, а з розкритого від подиву рота виглядали мишачі зуб'ята. Таких молодий чекіст не бачив більше ні в кого і саме завдяки їм пізнав Пецюру з першого погляду.

— Колего, — неголосно гукнув Клйнченко і рухом запросив сісти поруч, його дуже цікавило, що цей тип може робити в Чернівцях. Цікавило цього разу професіонально, як контррозвідника.

— Вас би й не варто частувати горілкою, — жарту вав Микола. — Прочекав вас тоді дві години та й пішов шукати іншого чичероне. Скажіть-но, колего, куди ви зникли?

Покликавши кельнера, Клинченко замовив пляшку цуйки — місцевого самогону, який подавався з-під поли.

— Непередбачені обставини, — виправдовувався Пецюра.

— Термінове завдання редакції «Нового часу», — в'їдливо мовив Микола. І додав: — До речі кажучи, знайшов я вашу редакцію, але в ній чомусь застав лише возного, який пояснив мені, що всі панове літератори розбіглися. Кого це вони так перелякалися?

Пецюра дивився на Миколу розгублено: він не розумів, хто ж все-таки перед ним: київський журналіст, погано обізнаний з характером преси, яка виходила у Львові до вересня тридцять дев'ятого, чи, навпаки, людина, яка повністю в курсі справи і одверто глузує з нього. Це, видно, засмучувало Пецюру. Він весь час намагався відійти од розмови про «Новий час» і Львів. Розпитував, як подобаються Клинченкові Чернівці. Та після третьої чи четвертої чарки став сміливішим. І раптом попросив.

— Пане Клинченко! Бачу, що на гроші ви не дуже бідний. Чи не могли б мені позичити якусь суму? Ну, хоча б той гонорар, який належав би мені, коли б я тоді у Львові таки прислужився вам у ролі чичероне.

— Не дам!

— Чому?

— Гроші так, нізащо, дають або друзям, або тим, хто має в них гостру потребу. Ну, скажімо, жебракам. А ви ні те, ні се. Другом вважати вас не можу, бо ви не щирі зі мною, навіть обманули мене у Львові, не прийшовши на дружнє побачення. А жебраком людину, яка відвідує найдорожчий у місті ресторан, теж не назвеш. Чому б я давав вам гроші? Адже, ви це знаєте, газетярі заробляють їх нелегкою працею!

— Добре, скажу все, — зірвався, наче курок із запобіжника, Пецюра, якому горілка вже добре вдарила в голову. — Я не прийшов тоді до «Жоржа» тому, що боявся, як би мене не затримали.

— Хіба були для цього підстави?

— Моє співробітництво в газеті, яка постійно пропагувала ненависть до всього радянського, закликала до терору і воєнного походу проти Рад, звичайно, не могло розцінюватися позитивно. А проте, — вів далі Пецюра, — я не раз говорив собі: кинь, Богдане. Якби він хотів тебе затримати, міг би це зробити того ж вечора. І все ж мене лякала ваша військова форма. Одверто кажучи, я прийшов тоді до «Жоржа». Навіть передчасно. Зайняв зручну позицію для спостереження. Переконався, що ви нікого з собою не привели. Стежив за вами весь той день. Перевірив навіть у готелі, що ви за єден. Вийшло, що саме той, за кого ся видаєте. Хотів навіть з вами заприятелювати, та друзі сказали: зарано!

— Полохливі у вас друзі. Хто вони?

— Ті самі, що допомогли мені тоді вибратися за кордон, до Чернівців. Тепер червоні й тут. Треба тікати далі. Тільки от опинився без грошей. На останні зайшов до ресторану. Сподівався зустріти когось із знайомих. Наразився на вас. Не знаю: друга чи ворога.

— Давай, Богдане, з'ясуємо й це, — перейшов на «ти» Клинченко. — Тільки поговоримо одверто. Чому ти тікаєш?

— Тому, що ти, твій редактор не дозволите мені писати у вашій газеті.

— А що б ти хотів у ній написати?

— Довго розповідати…

— Може те, що писав у «Новому часі»?

— Більше І зліше. Там нас польська цензура обмежувала. Я писав би одвертіше. Як у «Фелькішер беобахтер», як у «Ангріффі».

— Тоді я тебе спитаю, як питав мене ти при першій нашій зустрічі у Львові: хто ж ти є, Богдане?

— Я націоналіст, точніше — націонал-соціаліст. Хочу, щоб затупілий наш тризуб поріднився із свастикою. І тоді ми разом з нашими друзями покажемо вам, більшовикам, що таке національний соціалізм. Про це все! Давай, Миколо, гроші і я колись скажу за тебе добре слово, або видавай мене ЧК чи, як воно у вас тепер там зветься, НКВС…

Обличчя Пецюри налилося кров'ю. Почавши розмову тихим голосом, він тепер майже кричав.

— Мовчи, п'яний дурню, — пошепки заспокоював Богдана Клинченко. — Дам тобі грошей. Тільки ходім звідси, бо через твій галас ще біди наживемо.

Він покликав кельнера, кинув на стіл крупну купюру і наказав на решту принести ще пляшку цуйки та закуску і добре запакувати, щоб можна було взяти з собою.

Вийшли на вулицю. Постояли. Клинченко запропонував:

— Гайда до мене! Живу один у двох кімнатах. Переночуєш. І діло є.

Вдома Пецюра відразу потягся до другої пляшки. Клинченко не дав.

– Є розмова. Дуже серйозна. З п'яним про це говорити не