чеченська казка - Суддя і мудра дівчина, чеченська казка

Був собі в однім аулі бідний дідусь. І була в нього донька. От одного разу дідусь надумав кудись поїхати. Донька зібрала його в дорогу, осідлав він свою кобильчину та й подався зранку в дорогу. їхав старий цілий день. Під вечір і він натомився, і кобильчина охляла: ледь-ледь ногами переступає. «І де б його ото переночувати?» – подумав бідняк. Глянув ліворуч, поглянув праворуч – чисте поле. Подивився поперед себе й бачить: стоїть на дорозі гарба, біля гарби чоловік сидить. Під’їхав дідусь, привітався. Аж той чоловік купцем виявився. Він віз товари, та в дорозі його застав вечір, от він і заночував просто неба. Ну, погомоніли вони, повечеряли чим бог послав та й полягали спати.

Серед ночі дідова кобила взяла та й привела лоша. Лошатко від холоду залізло під купцеву гарбу та й лягло собі.

Вранці бідняк прокинувся перший, побачив лошатко та й давай будити купця, щоб поділитися своєю радістю:

– Моя кобила лошатко привела!

Купець прокинувся, поглянув на лошатко та й каже:

– Ти певен, що його привела твоя кобила?

– А чия ж бо?

Купець посміхнувся та й каже:

– Клянусь аллахом, це не твоя кобила, а моя гарба привела лоша!

Старий спершу оторопів, а потім почав сперечатися з купцем. Та купець і слухати його не хоче.

– Якщо не віриш,– каже,– то їдьмо до судді. Він тобі доведе, що правда на моєму боці.

Поїхали до шанованого й поважного судді – каді. Той вислухав обох, погладив сиву бороду, всміхнувся собі під ніс і сказав:

– Важко судити, хто з вас каже правду. Зробимо так: повертайтесь додому, і хай кожен мені принесе, – тут суддя почав загинати пальці,– те, що він вважає найпрудкішим, те, що вважає найкрасивішим, і те, що найліпше вгамовує голод. Хто з моїм дорученням упорається краще, той і матиме лоша.

Невеселий повернувся бідняк додому. Донька подає йому юшку на обід та й питає:

– Чом ви, тату, зажурилися? Яка біда скоїлася? Може, я допоможу?

І розповів їй батько, як у нього суперечка з купцем через лоша вийшла. Оповів доньці, що звелів принести суддя. Донька подумала-подумала, а тоді усміхнулася:

– Знаю, батьку, як вашому лихові зарадити!

І сказала йому, з чим треба до судді йти.

От настав ранок – приходять до судді бідняк та купець. Бідняк прийшов з порожніми руками. А купець привів тонконогого скакуна, дівчину-красуню й відгодованого барана. Кінь вуздечку гризе нетерпляче, ногами грає, а каді на нього дивиться і вже бачить себе в сідлі. «Дівчина служницею мені буде, всі сусіди заздритимуть,– радіє він,– а з барана чудовий шашлик приготую!»

Аж засяяв суддя від задоволення. Потім обернувся до бідняка й непривітно його питає:

– Ну, а ти що приніс?

– О мудрий каді! Нічого я з собою не приніс. Чи міг я принести тобі те, що найпрудкіше, якщо це думка, яка випередить будь-якого скакуна? Чи міг я принести тобі найкрасивіше, якщо це весна у цвітінні? Чи міг я принести те, що найліпше вгамовує голод, якщо це осінь з її достатком?

Насупився каді, бороду свою смикає. Хитромудро відповів бідняк! Не визнаєш його слова мудрими – тебе самого люди дурнем назвуть!.. Подумав-подумав каді та й каже:

– Твоя відповідь мудріша, ніж купцева. Тільки здається мені, що ти не сам до неї додумався. Скажи правду: хто тебе навчив?!

Бідняк нічого й не збирався приховувати – отож він сказав, як воно було: так і так, мовляв, це мене донька навчила.

– Он як! – радо гукнув каді.– А в нас же не було домови, щоб покладатися на чужу допомогу! Так що я не дам тобі лошати доти, доки не виконаєш ще однієї умови. Нехай твоя донька, якщо вже вона така розумна, прийде до мене з чимось і без чогось. Ти зрозумів? З чимось і без чогось!

І ще скажи: хай іде вона не дорогою і не повз неї, але до мене хай усе одно прийде. Йди і передай їй усе, що я сказав. А там побачимо, чиє лоша буде!

І каді зареготався від задоволення. Надто вже йому власна хитрість до вподоби припала. І купець зареготався: ясно, кому те лоша дістанеться!

Прийшов старий додому, донька подає на обід кукурудзяний корж і питає:

– Чом ви, тату, зажурилися? Що – не віддали лошатко?

Батько й оповів, що хоче каді. Донька подумала-подумала та й каже:

– Нічого, батьку, я знаю, як треба до судді йти.

І попросила батька впіймати їй горобця.

Вранці зібралася вона й пішла до судді. Пройде сім ступенів по дорозі, зверне обіч шляху та пройде й там сім ступенів і знову – на дорогу. Так і прийшла до будинку каді. Заходить до судді, розправила кулак, у якому горобця тримала, а той пурх! – та й вилетів у двері. Каді вийшов до неї й питає:

– Ну, розкажи, як ти йшла до мене?

Дівчина відповіла, що йшла не дорогою і не повз дорогу.

– А що принесла?

– Та ось горобця принесла, а він у двері випурхнув. Отож я прийшла і з чимось і без чогось. Хіба ти не так хотів?

Каді не витримав:

– І звідки в тебе стільки розуму та здогадливості? Може, годували тебе чимось таким?

Дівчина стоїть, усміхається:

– Люди виносили попіл за аул. Мій тато в тому попелі рибу ловив та мене годував...

Каді розгнівився:

– Та хто повірить у таку нісенітницю, буцім у попелі риба водиться?!

Дівчина й собі засміялася:

– А чому й не повірити? Ти ж бо повірив, що гарба могла ожеребитися?

Каді так і вкляк із роззявленим ротом, не знаючи, що відказати на те. А дівчина взяла лошатко та й повела до себе додому.