Януш Корчак - Король Матіуш Перший

дітей і навіть заразився там якоюсь невиліковною хворобою. І помер він не у в’язниці, а в лікарні неподалік в’язниці. А хлопчик, якого бачили у в’язниці, — син тесляра, який ремонтував будинок начальника.

Генерал буде заслужено покараний, повідомлялося в газетах, хоча він теж не дуже винен. Сталося непорозуміння. Молодий король надіслав телеграму, у якій говорилося: «Усунути перешкоду». А телеграфіст, невідомо чому, замість слова «перешкоду» написав «Матіуша». От генерал і вирішив, що треба його викрасти.

Газети спростовували одна одну, і кожна висвітлювала сумну подію по-своєму.

«Злочин чи нещастя? — писала найпопулярніша газета у світі. — Перед людством — трагічна загадка. Хочеться вірити, що Матіуш помер своєю смертю. Цей коронований хлопчик, борець за справедливість, перший король дітей, хоробрий захисник негрів, на жаль, виявився смертним. Бурхливе життя підірвало його здоров’я. Як яскрава зірка, засяяв він над світом і згаснув. Непоправна втрата, ллються потоки сліз, груди розриваються від ридань. Але відчай був би у сто разів жахливіший, загинь він від руки вбивць».

«Чи не все одно, від чого він помер? — писала інша газета. — Головне, його немає серед живих. Коли про це не знали напевно, ще можна було сподіватися, сумніватися».

«Світло праху його. Відважний воїн, лицар без страху й докору, гірський орел і лев пустелі покинув цей негостинний світ», — писала третя газета.

«Король-сирота! Не можна забувати, що золота корона вінчала голову хлопчика-сироти. Не можна забувати, що під пурпуровою мантією тривожно билося серденько сирітки!» — писала четверта.

Матіушу всі вибачили. І коли якась газета зазначила побіжно, що Матіуш здійснював інколи помилки, редактора ледве не розтерзали. Він цілий тиждень боявся ніс на вулицю висунути, перестав бувати в театрі зі страху, що його поб’ють.

У школах вирішили збирати гроші на пам’ятник Матіушу.

У столицю Матіуша надійшло сімнадцять тисяч телеграм.

Висловлюємо глибоке співчуття з приводу важкої втрати, що огорнула всю країну.

Відчуття гордості за свого короля має служити вам втіхою в нещасті.

Ваш король отримав найбільшу перемогу: він підкорив серця людей усього світу.

Добре б, висловився хтось, для увічнення пам’яті Матіуша здійснити хоч би одну з його реформ. Надати, наприклад, дітям свободу, за яку юний король боровся упродовж усього свого короткого життя. «Дурниця і безглуздість! — заперечили йому. — Якщо дітям дати свободу, вони від радості на головах ходитимуть, і вийде, ніби вони в захваті від смерті Матіуша. А куди ж це годиться!»

XXVII

рокує Матіуш по шосе, тримає путь у рідну сторононьку. Але на душі в нього невесело: був над головою дах, був шматок хліба, а тепер він знову сам на білому світі. У в’язниці важко, слів немає, але ж хіба думки про майбутнє не важчі за кошик з вугіллям? А працювати все одно треба, задарма їсти хліб не годиться, навіть якщо дадуть. І ховатися доведеться, щоб не було більше через нього воєн. Зупинився Матіуш і записав у своєму щоденнику:

Життя — це неволя.

І ніби спростовуючи його слова, заспівав соловейко. Притулився Матіуш до тину й заслухався.

«Чому люди не схожі на птахів?»

Зайшов Матіуш у придорожню харчевню, підкріпився й рушив далі. «Піду пішки», — вирішив він. Грошей на їжу вистачить, якщо втрачати економно, їхати потягом не хотілося. Йому здавалося, що король-вигнанець повинен повертатися у свою вітчизну пішки й босим. І думається в дорозі добре. Напевно, бджілки-думки від ходьби гойдаються і швидше пурхають.

Проходячи через маленьке містечко, Матіуш прочитав у газеті повідомлення про свою смерть.

«От і прекрасно. Принаймні шукати не будуть».

Попутники, як повелося, заговорюють із ним, хтось трохи підвезе, коли по дорозі. Усякий бачить: нетутешній. Але Матіуш відповідав на запитання неохоче:

— Сирота. У рідні краї йду.

Брехати він не любить, тому від надто цікавих відмахується так:

— Це довга історія.

От нарешті й рідна земля. Опустився король-вигнанець на коліна й поцілував землю: чи то вітав її, чи то вибачення просив.

— Звідки йдеш? — зупинив його прикордонник.

— Здалеку!

— Куди путь тримаєш?

— Додому.

— А де твій дім?

— Де дім? Не знаю.

— Документи є?

Матіуш пригадав, що наглядач забезпечив його про всяк випадок фальшивим папірцем, і показав прикордонникові.

— Син тюремного наглядача?

— Ні, — посміхнувшись, сказав Матіуш, — син короля.

— Ого! Знатного ти роду! Ну, йди!

Прикордонник, звичайно, не повірив. Але Матіушу це байдуже. Він смертельно втомився. Думки — бджілки мовчать, не підказують, як бути, куди йти. А ноги самі несуть його до столиці. Матіуша мучить голод, сили покидають.

Фотографія королеви (крім нього, мабуть, ніхто й не здогадається, що це королева) пожовкла, пом’ялась, мушля, камінчик, чорний, як вугілля, шматочок цукру, огризок олівця та зошит, куди він записує заповітні думки, — от і все його багатство.

Щоб не померти з голоду, довелося найнятися в пастухи.

Назвався Марцинеком і став пасти двох корів. Корови звикли до нього. І люди теж звикли й полюбили його.

Хлопчик тихий, слухняний, ввічливий. І личко сумне, а найсумніше, коли він посміхається. Поглянеш, і плакати хочеться.

— По очах видно, зазнав хлопчина горя.

Мороз, дощ, град, спека, а йому все байдуже: пасе своїх корів. І жодного разу не побіг із хлопцями в ліс по суниці, ожину, чорниці. Жодного разу його корова не зайшла в чуже поле, не понівечила чужі посіви.

Але по-справжньому оцінили його селяни, коли на село напала якась дивна хвороба: два дні пропасниця трясе, кістки ломить, хоч криком кричи, у голові шумить, груди розриваються від кашлю. А потім — слабкість, ноги підкошуються.

Хто тиждень у ліжку лежить, а хто більше. Один Матіуш на ногах. Усім допоможе, нікому не відмовить, і будь-яка справа в руках у нього йде на лад.

Селяни поважають людей сильних, витривалих: «На вигляд малоросток, а виявляється — двожильний!»

Господарі, у яких Матіуш корів пас, полюбили його й умовили залишитися на зиму. Він погодився.

З однолітками Матіуш мало розмовляв. Хлопчаки, відомо, народ цікавий, їм хочеться знати, хто він та звідки.

— Уявляєте, відповідати не бажає!

— Кирпу гне.

Спробували втягнути його у свою компанію:

— Гайда по груші! Садівник виїхав.

— Не піду.

— Боїшся?

— Ні, просто не хочу.

Хлопчаки втекли, залишивши на нього своїх корів. Знають, безсоромні, що він покірливий, не відмовить. Повернулися, простягають у винагороду груші:

— Бери.

— Дякую.

— Подякуєш, коли покуштуєш. Не хочеш? Чому?

— Тому що крадені.

«Раз не сам бере, — думають хлопці, — значить, донесе». Але він не наябедничав.

— Ти груші крав, шибенику? — грізно запитує його садівник.

— Ні.

— А