Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А може, я ще й залишуся...— промовив я, вражений грубуватим Зорбасовим розчуленням.— Може, я ще й подамся з тобою. Адже я вільний!
Зорбас похитав головою:
— Ні, не вільний ти. Тільки й того, що ти прив’язаний довшою мотузкою, ніж інші люди. І через те, що вона в тебе довга, хазяїне, ти й бігаєш сюди-туди, і тобі здається, що ти вільний, але ж ти не рвеш її. А якщо не рвеш, то...
— Настане день, і я порву її! — рішуче сказав я, бо Зорбасові слова роз’ятрили в мені відкриту рану.
— Це важко, хазяїне, дуже важко. Для цього потрібне безумство! Безумство, чуєш? Бо треба все поставити на карту! А ти маєш розум, і він тебе й доконає. Розум — це крамар, він усьому веде рахунок, записує — стільки-то дав, стільки-то взяв, оце видатки, оце прибутки. Це, бачиш, такий собі розважливий господарник, він ніколи всього не ставить на карту, завжди щось тримає про всяк випадок. Не рве мотузки, ні! Міцно тримає її, шельма, в руках! Бо якщо вона вислизне — він пропав, пропав, бідолаха! Та коли не рвати мотузки, то скажи мені, який смак тоді має життя? Смак ромашки, ромашечки, а це тобі не ром, що перевертає світ!
Він примовк, хотів був випити, але передумав.
— Даруй мені, хазяїне, я селюк, слова в мене липнуть до зубів, як болото до ніг, не вмію я сплітати слова й говорити люб’язно, не вмію. Але ти мене розумієш.
Він осушив склянку й глянув на мене:
— Розумієш! — вигукнув, ніби раптом упав у гнів.— Розумієш, і це тебе доконає! Якби не розумів, то, мабуть, був би щасливий! Чого тобі бракує? Ти молодий, маєш гроші, маєш розум, міцний, гарний хлоп’яга, нічого тобі не бракує! Нічого тобі не бракує, бісів сину! Лише одного, як я вже казав — безумства! А якщо цього бракує, хазяїне...
Він похитав головою і знову замовк.
Ще трохи — і я б розплакався. Усе, що казав Зорбас, було правдою... В дитинстві мене переповнювали великі прагнення, надлюдські пристрасті, і на самоті я зітхав від того, що мені було тісно у світі. А потім, з бігом часу, я поволі ставав усе розважливішим, почав обмежувати себе, відділяти можливе від неможливого, людське від божественного, став міцно тримати свого паперового змія, щоб він не вирвався й не втік.
Велика зірка прокреслила небо і зникла. Зорбас сіпнувся і вражено витріщив очі, ніби вперше уздрів, як падає зірка.
— Бачив? — запитав він.
— Бачив.
Зненацька Зорбас високо витяг свою тонку кістляву шию, розправив груди й видав дикий розпачливий крик, а той страхітливий крик несподівано перетворився на слова турецької мови, і з глибин Зорбасового єства полився прадавній одноманітний спів, сповнений пристрасті й туги — пісня самотності. Розірвалося серце землі, розлилася з нього солодка східна отрута, роз’їдаючи в мені всі ниточки, що тримали в мені надію на майбутню зустріч:
Ікі кіклік бір тепенде отійор;
Отме де, кіклік, бенім дертім єтійор!
Аман! Аман!
Пустеля, безкраїй дрібний пісок, тремтить повітря, то рожеве, то блакитне, то золотаве, кров стугонить у скронях, з душі виривається божевільний крик, і вона радіє, що нікому на нього озватися. Пустеля... пустеля...
Мої очі налилися сльозами:
Заспівали дві куріпки на однім пригірку.
Ой, мовчіть, куріпки, мені й так на серці гірко!
Аман! Аман!
Зорбас замовк, різко стер з лоба піт і струснув його з руки. А потім знову похилив голову і втупився в землю.
— Що це за пісня? — запитав я по довгій мовчанці.
— Погонича верблюдів. Цю пісню співають погоничі в пустелі. Я вже давно забув її й не співав. А це ось раптом...
Голос його став глухим.
— Хазяїне,— мовив він,— пора спати. Завтра тобі треба встати на світанку, щоб устигнути на пароплав до Кастро. Добраніч!
— Не хочеться мені спати,— відповів я.— Ще посиджу. Це наш останній вечір.
— От саме тому слід закінчити його швидко! — вигукнув Зорбас і перевернув догори дном порожню склянку на знак того, що вже більше не хоче пити.— Одним махом, так, як ото кидають курити, пити чи грати в карти справжні чоловіки. Мужньо!
Батько мій, аби ти знав, був чолов’яга хоч куди, ти на мене не дивись, я проти нього сцикун, мізинця його не вартий. Він був, як то кажуть, із давніх греків: потисне тобі руку — кістки потрощить. Я-то хоч коли-не-коли можу говорити розбірливо, по-людському, а батько лише ревів, іржав і співав, з його вуст рідко злітало тихе людське слово.
Так ось він яких тільки не мав поганих звичок, але всіх позбувся, наче відрубав. Смалив без кінця, дим з нього, наче з комина, йшов. Та якось устав батько рано й поїхав у поле орати. Приїхав, сперся на огорожу й мерщій рукою в пояс — адже ж запеклий курій! — по кисет, щоб скрутити цигарку перш ніж узятися до роботи. Дістав кисет, а він порожній, ані дрібки тютюну. Забув наповнити його вдома.
Батько аж позеленів од люті й миттю, як ошпарений, кинувся бігом до села — так йому, бачиш, припекло закурити. Біг, біг, аж раптом — я ж казав тобі, людина — велика загадка! — зупинився, соромно йому стало, дістав кисет, подер його зубами на клапті й затоптав ногами, як несамовитий.
«Падло! Падло! — реве.— Шльондра!»
І від того часу до кінця днів своїх не брав цигарки в рота. Отак поводяться справжні чоловіки, хазяїне. Добраніч!
Зорбас підвівся й швидко, не оглядаючись, прошарудів по прибережній ріні до піни прибою і зник у темряві.
Більше я його не бачив. Уранці, ще й півні не співали, прибув погонич з мулом, і я верхи поїхав до причалу. Підозрюю, хоч, може, й даремно, що Зорбас тоді десь причаївся й стежив за мною, але не кинувся до мене, щоб не казали ми банальних слів розлуки й не просльозилися, і щоб не махали руками й хустинками та не клялися один одному.
Ми розлучилися різко, одним махом.
У Кастро мені прийшла телеграма. Я взяв її, довго дивився на неї, не розгортаючи, і рука моя тремтіла. Я не мав сумніву щодо її змісту і з жахливою впевненістю міг сказати, скільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.
