Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— ЩО ТИ ТУТ РОБИШ?!! — пролунало у мене за спиною. Цей голос я впізнаю з тисячі, і, повірте, зовсім не тому, що він мені подобається — я його ненавиджу, зневажаю… Ну, ви розумієте…

Я обернулася, переді мною стояла «міс Піґґі» з двома Охоронцями.

«Дідько!»

— 30-15, я запитала тебе: ЩО.  ТИ.  ТУТ.  РОБИШ? — карбуючи кожне слово, промовила вона. Її крижаний погляд та роздуті ніздрі не обіцяли мені нічого доброго. Але я мовчала.

А що я мала їй сказати? Що пішла з роботи раніше часу, бо засмутила свою найкращу подругу, а потім вирушила відшукала її, щоби вибачитися? Або тому що вирішила, не переодягатися з робочого одягу, одразу піти в Їдальню, та цим викликати несхвалення самої «міс Піґґі»? Бо десь на підсвідомості, я хотіла потрапити до Карцеру? Або тому що знову задумалася та пішла не в тому напрямі? Тому що зустріла цих новоприбулих, які дивно поводилися для... новоприбулих?

Так, я мала сказати їй саме це. Але я мовчала. Я навіть схилила голову, а такого зі мною ще жодного разу не було!

— 30-15, ти що оніміла? Чи оглухла? — трохи голосніше заговорила «міс Піґґі».

А я мовчала.

— А-а-а, знаю, ти скучила за Карцером! — заволала вона.

Я все одно мовчала. Вона приставила кийок мені до носа.

— Хочеш «скуштувати» його знову? — виходила вона з себе та ставала червоною як помідор. Це був не добрий знак. — Тобі тоді сподобалося? Скучила? — Вона замахнулася кийком.

Я заплющила очі, чекаючи удару, але…

— Стійте! — пролунав голос Реда. Його рука перехопила кийок. — Це ми попросили… 30-15… проводити нас.

Ми з «міс Піґґі» одночасно подивилися на хлопця: не знаю, хто з нас двох здивувався більше. Від розгубленості вона відпустила кийок, і той залишилася в руці Реда. Він тут же опустив руку униз.

«Міс Піґґі» здивовано обвела поглядом усіх — супутники Реда кивали головами на підтвердження його слів.

— Перепрошую! Ми не знали, що це не припустимо, — зеленоокий красень, усміхаючись, простягнув «міс Піґґі» кийок. — У нас у Місті вільне спілкування з усіма, тому ми й вирішили…

— Я зрозуміла! — різко вигукнула «міс Піґґі», вчепившись у кийок. — У нас суворіші правила, і їх дотримуються всі, — вже м'якше промовила вона. — Надалі уточнюйте, чи не заборонено те, що ви збираєтеся зробити, — сказала, усміхаючись, показуючи всім криві жовті зуби.

«Фууууу! Як це гидко…»

Ред усміхнувся їй у відповідь і сказав:

— Постараємось запам'ятати на майбутнє. Так, друзі?

Його супутники знову кивнули у знак згоди. Ред глянув на мене та підморгнув.

— Містере Вінґард, підморгування — теж заборонений прийом у нашій Колонії… Поки що Ви не досягли статусу Майже Дорослий! — «Міс Піґґі» знову усміхнулася своєю «найсолодшою» усмішкою Реду.

«Містере Вінґард? Хто він в біса такий? Вона звертається до нього так, наче вже бачила... Все це якось дивно...»

Хлопець не розгубився та усміхнувся у відповідь, але тут же усмішка зникла з його обличчя.

— А усміхатися у вашій Колонії можна? — його обличчя було наче кам'яне, без емоцій.

— Вам, містере Вінґард, можна, — знову показала всім свої огидні жовті зуби «міс Піґґі» посміхаючись.

«Її посмішка тепер буде снитися мені в жахливих снах! Але якась вона дуже дивна зараз... Не пам’ятаю, щоб вона з кимось так поводила себе… Гм…»

Ред відразу зобразив на обличчі яскраву усмішку на «32 зуби».

— О, слава Творцю, бо я вже почав переживати, як бути, бо я не зможу ж не посміхатися Вам... адже Ви... — він не домовив, бо «міс Піґґі» перевела погляд на мене.

— Проведи їх у Житлові приміщення, покажи все… — вона глянула на Реда, він променисто продовжував усміхатися їй.

Жінка почервоніла. Дивлячись на хлопця наче зачарована, вона продовжила звертатися до мене:

— Потім проведи всіх до Їдальні — нехай вас нагодують. На вечерю ви вже запізнилися... Але скажи, що я наказала... Тренування, гадаю, ви можете сьогодні пропустити... Напевно, містере Вінґард, ви з друзями дуже втомилися з дороги?

Ред знову мило усміхнувся та кивнув головою:

— Це дуже люб'язно з вашого боку, Начальнику Колонії Оверсі!

«Міс Піґґі» обвела всіх поглядом, виключаючи мене, та затрималася на Реді, злегка усміхнулася, а потім повернулася йти...

Раптом вона нахилилася близько до мене, та я відчуваючи її жахливий запах із рота, почула дуже тихе:

— Тільки не думай, що я забуду!

Потім вона гидотно посміхнулася мені та пішла до будівлі Адміністрації, забравши з собою Охоронців.

Здається, я знову завмерла. Безумовно я пропустила її останні слова повз вуха, чи мені звикати до її погроз? Але слова, які вона сказала до цього мене дійсно здивували.

««Міс Піґґі» ніколи у житті не дозволила б мені потрапити до Їдальні після вечері, причому ще й пропустити Тренування! Хто вони — мої нові знайомі? Чому вона так поводилася з ними? Якби не цей хлопець...»

— Дякую! — раптом несподівано для самої себе сказала я.

Ред подивився на мене своїми надзвичайними очима та усміхнувся, але не так, як він усміхався «міс Піґґі», а якось дуже ніжно.

— Немає за що! Я…

— Є за що! — перебила його. — Якби не ти… «міс Піґґі»… Ой… тобто… Начальник Колонії Оверсі… — промимрила я.

—Як? «Міс Піґґі»? — голосно засміявся Кейл. І тут гримнув дружний сміх.

«Дідько! Як я могла це белькнути?»

— Я іноді її так називаю… — виправдовувалася я.

— Начальник Колонії Оверсі — «міс Піґґі»? — сміючись, спитав Ред. — А що — у самісіньке яблучко!

— Це не смішно, бо це правда! У всіх сенсах.

Зеленоокий красень перестав сміятися та з цікавістю глянув на мене.

— Ти давно тут? — запитав занадто обережно.

— А як ти вважаєш? — відповіла досить зухвало.

— Я особисто думаю, що — вічно! — знов засміявся блондин.

Бетті та Пат підтримали його, але не Ред. Він суворо глянув на друзів, ті перестали сміятися.