Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Вибачься! — тільки й сказав мій «рятівник» Кейлу. Той мовчав. Ред бурав його поглядом.

— Нагадай мені, хто призначив тебе головним? — раптом запитав блондин.

Замість відповіді був удар у ніс, і я почула хрускіт кістки, що ламається. Кейл відсахнувся, піднімаючи руки до обличчя. По них потекла кров. Бетті кинулася до хлопця.

— Якого біса, Реде?! Ти зламав йому носа! — з жахом вигукнула вона. — Пате, подай мені хустку та воду з рюкзака.

Малий нахилився до сумок, що стояли біля його ніг. З однієї він дістав хустку й воду, і простягнув Бетті.

Я, спостерігаючи за цим, раптом промовила:

— Вода не допоможе, потрібна крига. А краще медична допомога.

Всі подивилися на мене, Бетті з глибокою огидою.

— Поки не вибачишся, жодної медичної допомоги! — гнівно прогарчав Ред.

— Ти з глузду з'їхав?! Він же спливе кров'ю! Йому треба до лікарні! Відведи нас туди! — останні слова білявки були адресовані мені.

Я здригнулася.

— Ти забула сказати: будь ласка, — Ред дивно дивився на дівчину.

— А якщо не скажу? Теж зламаєш і мені носа? — з викликом відповіла Бетті.

— Ні, але дуже засмучуюсь, — криво посміхнувся Ред. — То ти вибачишся? — він звернувся до Кейла. Той з жахом дивився на нього, затискаючи носа. — Ну!

— Вибач! — прогугнявив Кейл, дивлячись мені в очі.

Я кивнула.

— Тепер ти, Берттіно! — Ред перевів погляд на білявку.

— Що?!! Ти знущаєшся? — у її голосі чувся страх та огида.

Ред мовчав, але його погляд був дуже промовистий. Його очі палали справжньою люттю. Дівчина глянула на мене.

— Вибач, що сміялася з тебе... — пробубоніла вона.

— І... — не вгавав Ред.

— І, будь ласка, відведи нас до лікаря... Моєму братові потрібна допомога.

Я кивнула їй та жестом показала слідувати за мною.

— Стійте! — голос Реда був все ще грізний. — Тепер ти, Пате.

Малий з жахом дивився на нього.

— Що я зробив?

— Пате! — Ред не зводив із нього свого грізного погляду. — Ти ж знаєш правила.

Малий кинув на землю щойно підняту ним сумку, засунув руки в кишені та, дивлячись у підлогу, сказав:

— Пробач мені, Ріко! — Потім зробив невеличку паузу й додав: — Іноді ми поводимося, як дурні... Але ми можемо бути дуже милими.

Він так смішно сказав слово «милими», що я не встояла та усміхнулася. Ред, помітивши мою усмішку, підморгнув Пату. Той із полегшенням видихнув.

— Ви теж мені вибачте, — раптом промовила я. Чотири пари очей витріщалися на мене. — Ну, ви через мене посварилися… Для мене це занадто… Я чужа. Це неприпустимо.

Ред насупився, Бетті від подиву відкрила рота, Кейл перестав йойкати, а Пат чомусь усміхнувся.

—  У нас заборонено битися! Тільки Начальник Колонії Оверсі вирішує, коли покарати, як і кого… — на останньому слові я затнулася. — Ходімо! Йому, - вказала на Кейла, — дійсно, потрібна допомога.

На подив, мої нові знайомі мовчки взяли свої речі. Ред захопив сумку Кейла — той все ще продовжував притискати хустку до носа, і всі пішли за мною. Періодично я оберталася, перевіряючи чи ніхто не відстав, і весь час зустрічалася із загадковим поглядом Реда.

— Як би вона тебе покарала? — раптом кинув він мені в спину.

Я зупинилася, але не обернулася.

— Чому вирішив, що вона мене покарала б? — намагалася, щоб мій голос пролунав якомога безбарвно.

Хлопець обійшов мене та, зазирнувши у вічі, відповів:

— Ти не боїшся її, але ця жінка боїться тебе. Вона знає, що ти сильніша за неї... Не фізично, ні, скоріше емоційно, енергетично... Адже це теж не припустимо, так? — Його зелені очі проникали мені в душу, ніби читали зсередини. — Що ти зробила? Чим так налякала її?

Я зміряла його беземоційним поглядом, обійшла та пішла далі.

«Це не та розмова, яку я хотіла б вести з новоприбулим… Чому йому це цікаво? Я не повинна відповідати!»

— Вибач! Можливо, це не моя справа… Але… — промовив мені навздогін Ред.

Я різко розвернулася і, тицьнувши йому в груди пальцем, промовила:

— Це, справді, не твоя справа! Це нічия справа… Крім мене… І дуже скоро ти зрозумієш ЦЕ! Дуже скоро ти, як і всі, що тут живуть, навіть перестанеш зі мною вітатися, тому що я — «людина, яка не гідна навіть твого погляду».

— Тобто ти тут найкрутіша? — з невеликим захопленням раптом вимовив Пат.

Ред зміряв його суворим поглядом. А я чомусь ледь стримала усмішку.

«Якщо я зараз засміюся — це буде тупо!»

— Я — не крута! Я пересічна! Просто… —  замовкла. Подивилася на Пата, потім на Реда. Забрала руку від його грудей.

«За сьогоднішній день надто багато дотиків!»

— Ходімо! «Міс Піґґі» була сьогодні «занадто люб'язна», — моє обличчя було серйозним, але в голосі я не змогла приховати веселі нотки. Нарешті мені вдалося розрядити обстановку, бо мої супутники почали усміхатися. Навіть Кейл, незважаючи на зламаний ніс.

— Тобі треба до Лазарету, — сказала я хлопцю, у якого все ще йшла кров з носа. — Ходімо, там тебе швидко вилікують, будеш як новенький.

 

***

Лазарет знаходився недалеко від Житлових приміщень. Я попросила інших почекати зовні, а ми з Кейлом увійшли всередину.

Моя поява не викликала ні в кого з медперсоналу подиву, бо я часто тут буваю. А тим більше зі мною був хлопець весь у крові — і такий гріх теж за мною водиться.

Коротко пояснила медсестрі, що Кейл оступився та впав зі сходів. Можна сказати, вона мені одразу «повірила».

Медсестра повела хлопця до процедурної. І через хвилин 10, він вийшов звідти усміхнений. Крові вже не було, ніс трохи розпухлий, але в іншому все нормально.

— Дякую, — криво посміхнувся мені Кейл.

— За що? — здивувалася я.

— За виявлене співчуття! — знов таж сама крива посмішка.

Я спробувала скопіювати його та криво усміхнулася у відповідь, промовив:

— Клич, якщо Ред ще раз зламає тобі ніс.