Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

в свої легені побільше свіжого повітря. Потім Гай знову обережно пішов коритаром. Він шугнув у двері до анатомічного театру і освітив його маленьким вогником сірника.

Тут він побачив у кількох ваннах у розчині формаліну мерців, що ніби спокійно спали у цім розчині. Розчин нестерпуче пах формаліном. Далі анатомічний театр нагадав йому якусь м’ясорубку. На низьких столах, що швидше нагадували великі ліжка, або вірніш підставки для рубки м’яса, лежали розрізані частини людського тіла: руки, ноги, частини тулубів, оскальповані голови, ребра, обголені до червоного м’яса. Тут помешкання було більше, і солодкуваті пахощі трупної отрути, змішані з міцним духом формаліну, були вже не такі дражливі.

Гай обережно пройшов між столами, уважно оглядаючи кожного з них. Ось він у напівтемряві побачив тіло якоїсь людини. Гай підійшов до столу з тілом і освітлив його сірником.

Обличчя людини було цілковитою раною, розтрощене й скривавлене. Це було тіло маляра, що сьогодні ще вдень розбився, упавши з високого поверху. Гай задумливо спинився, дивлячись на тіло маляра, новий сірник жеврів у нього в пальцях.

Поволі в уяві Гая освітлення анатомічного театру змінилось на сірий дощовий ранок. Сіяла дрібненька мряка, падаючи на землю, на Гая і на темну воду ріки, булькаючи в ній і роблячи її рябою від мільярдів маленьких крапок.

Гай схилився понад воду ріки. Він бачить, що вода не відбиває його постаті, на воді нема його тіні, ніби він безтілесний дух.

Він десь блукав і загубив свою тінь. Він блукав у просторах життя, і його тінь загубилася серед вуличок, майданів і перевулків цих просторів. Чого варта людина, що не має навіть власної тіні? Така людина безвільна, вона не може знайти саму себе, вона непотрібна не тільки всім, але й самій собі. Така людина в мряці, в тумані, вона навіть не знає, як загубити й своє тіло, що вже їй непотрібне.

Гай схилився ще нижче, він відчув, як бильця пристані вперлися йому в груди, а нога ніби несамохіть підійнялася вгору на бильця.

Навіщо жити, щоб увесь час робити дурниці, бути в лабетах примхливої, дурної жінки, бути в лабетах її злочинних знайомих і родичів…

Чиясь рука міцно схопила його за комір і одтягнула від води. Гай тепер виразніш побачив пристань, сіру воду ріки й сіре осіннє повітря.

Перед ним стояв його старий знайомий, високого росту, з подзьобаним обличчям.

– Чрррт! – прохрипів знайомий. – Що ви робите, чррт!.. Беріть приклад з мене!..

Перед Гаєм шипіло й хрипіло ненависне йому обличчя.

– Ай! – трохи не скрикнув він.

Сірник догорів і попік йому пальці. Темрява залі анатомічного театру стала густіша. Контури трупів лише відчувалися в цій темряві.

Він був один серед цих понівечених життям людей, один зі своїми дивовижними уявами та спогадами.

Але годі було роздумувати. Він знайшов, що шукав, і тепер треба було поспішати. Гай знову згадав про небезпеку, що загрожувала йому тут, і про те, що йому лишалося зробити ще кілька сміливих кроків і він буде вільний. Він помре для всіх і наново народиться для себе, для роботи і для того, щоб вільно рухатись в одному цікавому для нього напрямку.

Гай витяг із кишені маленьку свічку, запалив її і примостив поблизу на другому столі. Пакунок, що був при ньому, він теж поклав на стіл, щоб він не заважав йому. Потім витяг ножа і схилився над тілом маляра, ніби збираючись удруге вбити його. Гай деякий час не наважувався приторкнутися до нього, але потім рішуче став його роздягати.

Тіло маляра безпорадно теліпалося в руках Гая, і це заважало роздягати його. Багато легше було б роздягнути п’яного або просто живу людину. Там, де одяг не піддавався зусиллям, Гай розрізав його ножем.

Нарешті, він роздягнув маляра до спідньої білизни. Тоді Гай розгорнув пакунок, що в ньому був синій костюм, черевики, довгий мішок і вірьовка. Гай переодяг маляра в синій костюм, у свої черевики, і тепер, звикнувши до нього, замилувано розглядав його.

Ця мертва людина мала врятувати його – Гая. Ця мертва людина з розбитим обличчям, в його синьому костюмі, в його черевиках, була його зросту, і він навіть сам міг би помилитись, сплутавши мерця з собою.

Задоволений такими наслідками і відчуваючи в руках знайому тканину власного костюму, Гай тепер з симпатією почав ставитись до мерця. Тепер Гай не боявся його і поводився з ним, як з річчю.

Гай замотав мерця в мішок, зав’язав його вірьовками, і тепер перед ним був новий великий пакунок, що нічого не мав спільного ні з живою, ні з мертвою людиною.

Гай погасив свічку і сховав її до кишені, потім він пройшов до виходу і прислухався. Скрізь було тихо, і ніщо не турбувало нічної тиші, десь далеко цокав об брук запізнілий візник.

Гай вернувся назад, узяв мерця на спину, як вантаж, і, важко згинаючись під ним, вийшов з анатомічного театру на вулицю.

На вулиці було темно й безлюдно. Нікого було боятися, нікого було стерегтися, і Гай, вийшовши з анатомки, тепер почував себе трохи спокійніше. Мрець наче насів йому на плечі й душив своїм важким тілом.

На розі вулиці Гая вже давно чекав візник, що солодко спав, схиливши голову на груди. Спав візник і спав кінь. Гай обережно поклав свій дорогоцінний пакунок в екіпаж і розбудив візника. Візник перелякано схопився, але швидко заспокоївся, побачивши Гая. Може, коли б візник знав про надзвичайний вантаж, що його мав везти, його спокій було б потурбовано більше, але візник думав, що це проста крадіжка, що нічим йому не загрожує і що від неї він мав певний добрий заробіток.

Гай сів поруч свого пакунка, візник розбудив коня, і вони поволі зацокали заснулими вулицями міста.

Заколисаний їздою екіпажу, Гай знову став марити. Він бачив дивовижні речі, дивні події, що він їх пережив і що про них уже згадував безліч разів.

Довгі гудки паровозів на станції викликали в його уяві гудок заводу, що наповнений гуркотом, роботою й життям. Чорні кремезні будівлі майстерень дивовижними декораціями встряли в розбурхану уяву.

Ось його старий батько, що він його так любив. Ось робітники, його друзі, що з ними він бився на барикадах, ось товстий Совз і його дружина Оксана, що він її ще досі не забув…

Довгий гудок паротягу під семафором нагадав йому знайомий гудок майстерень, що з ним разом він просинався, разом з ним обідав, разом з ним кінчав роботу.

Гудок, гудок! Він досі гуде