Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

ній, дивиться, дивилася все життя на «матір» збоку, завжди іронічно, трохи поблажливо. Та людина — чи сатана? — яка змушувала її засовувати Торвіга в сміттєпровід, бити його по губах за те, що він боляче кусає їй груди. «Ви не матір!» — та вона матір: але не лише матір. Ось це їй хотіли сказати: ви не тільки матір, ви ще щось. А от інші — тільки матері, або вміло прикидаються ними — так, що ніхто не знає, що вони думають і що вони роблять за зачиненими дверима. Чим вони займаються, залишившись наодинці зі своїми немовлятами. Тоді — в чому її вина: що в ній живе ще хтось чи що цього «когось» вона не зуміла заховати від людських очей, порушивши звичне для людей сприйняття «матері»? І за це її запроторили до психушки. Так, їй було соромно: але вона лише потім зрозуміла, що таке «сором»: це не пекло, що породжується твоїм поглядом на твої справи — кого-кого, а себе ти добре розумієш. Це пекло, що породжується чужим поглядом на твої справи: ось це «сором». А самі «справи» — хто може, хто має право її судити? Лише той, хто зрозуміє: але цей не осудить.

Вони перейшли вулицю і сіли в таксі. Торвіг сів поруч на задньому сидінні, знічено — а, можливо, невдоволено? — мовчав. Його сильна, в густому волоссі, рука лежала на спинці переднього сидіння, важка і незрозуміла. Ну ось — сталося: хіба вона це не передбачила — тільки народивши, хіба не було ясно спочатку, що він створений не для неї, в ньому вона не сховається — тепер для нього основне Регіна, з нею він зачне своїх дітей. І його ж діти відплатять йому тим же, з перших кроків, з першого подиху заявлять про свої, не його, інтереси, про початок своєї — не його — долі. Хоча — що вона говорить: хіба хто-небудь з нормальних людей це помічає? Хіба хто-небудь думає про такі речі? — зачинаючи, народжуючи, годуючи, виховуючи, притискаючи до грудей? А потім тільки — великі розкриті очі подиву, нерозуміння, коли син або дочка кажуть: «У мене своє життя, мамо-тату, своє, що мені ваше минуле, ваші надії, радості, пов’язані зі мною, — у мене свої надії і відтепер своє минуле, своє життя — а ви йдіть, йдіть, будь ласка, туди, куди ви йдете, і чим швидше — тим краще. Щоб не заважали мені почувати себе собою, не чиєюсь власністю, частиною чиєїсь долі». Отож, так вони говорять — і ошелешені батько чи мати стоять, нічого не розуміючи, самі-самісенькі, зі своєю дурною здивованою міною. Якби вона була скульптором — вона би виліпила цю міну, цю нерішучу батьківську фігурку, яка нахилилася вперед і зупинилася над прірвою, над краєм своєї долі. Хай би люди подивилися на свою дурість, на свою сліпоту: а може — це вона дурна? Вони ж бо прожили в безтурботності свої п’ятнадцять чи двадцять років, у повній впевненості, що найстрашніше — діра самотності — з народженням дитини закрилася для них назавжди. Відтепер — служити цьому безпорадному божку, на колінах годувати його з ложечки, підносити нічний горщик, молитися на нього, забуваючись, як забувається в молитві, втрачаючи пам’ять про своє народження і свою смерть, будь-хто віруючий. «Нема мене, нема мене — є він, вона, тільки це дитя», — сховатися у ньому, очима в животик, дихаючи рідною шкіркою, дуріючи. А потім, коли воно виросте — валятися в ногах, випрошуючи право служити, бути потрібною, жити не в своїй долі: тому що — як же знову відчути свою особисту долю, цю правду, яка була вбита колись лезом першого дитячого крику — здавалося, назавжди. Якби могла старенька народити ще кого-небудь — замість божка, що пішов з її небес! — щаслива та, яка випросить онука: так і того відберуть — на нього, народженого не нею, прав вона вже зовсім не має. Шамкай в кутку, переживаючи свою самотність, матір людська.

— А як у тебе з тією справою, Торвігу?

Він, здалося, здригнувся, повернувся звідти, куди їй ніколи не заглянути, зітхнув:

— Ти маєш на увазі зґвалтування?

— Ні, пам’ятаєш — ти мені розповідав про жінку, їй світило позбавлення материнських прав.

— А, цю справу я довів до кінця — скоро буде суд.

— Що їй дадуть?

— Я не знаю, — Торвіг подивився на годинник. — Думаю, материнства позбавлять. І ще, напевно, примусове лікування.

— Вона була наркоманкою?

— Та начебто ні. Швидше за все — вона істеричка. Якщо після медичної експертизи виявиться, що хвороба її невиліковна, — її позбавлять материнських прав.

— Але це ж жорстоко, Торвігу.

— А, по-твоєму, не жорстоко бити своє дитя мотузкою для білизни до посиніння, до втрати свідомості? — він чомусь розхвилювався, прибрав руку з сидіння. — Я б таких матерів розстрілював! Одна така недавно, повернувшись з психушки, всадила в своє дитя шість ножів.

— Вона боялася, що в неї відберуть дитину! Торвігу, у неї не витримали нерви, ти цього не розумієш?

— Розуміти кожну шизофренічку? — Торвіг навіть відсунувся. — Вибач мене, мам. До чого тоді докотиться суспільство, якщо воно буде розуміти кожного злочинця.

— Але, Торвігу, вона теж людина.

— Люди не вбивають своїх дітей. А раз вона переступила поріг людського — хай не вимагає, щоб у ній бачили людину.

— Значить — з нею можна робити все, що завгодно: в’язати, пожирати очима голе плече, тримати руку на її стегні там, де починається її жіноча гідність, так? Можна