Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

рідним, наче він тут народився й виріс. Він заходив до крихітних крамничок, тісних, темних, покручених і напхом напханих усіляким крамом, вритих, наче ховрашкові нори, в товстий мур базару, й купував якісь непотрібні дрібнички: фальшиві коралі, дешевенькі люстерка, поганеньке мило, осикові гребінчики й плетені собачі повідці — лише тому, що тоді для нього було втіхою послухатися закликів рудого крамника. Він усміхався всім, кого здибав: сільським жінкам у барвистих хустинах, з великими берестянками під рукою, вирядженим донькам євреїв, урядовцям окружного управління і вчителям гімназії. Широкий струмінь приязні й добра котився цим невеличким світом. Усі люди весело віталися до лейтенанта. І зникали всі прикрощі. Геть усі прикрощі на службі й поза нею! Усе заладнувалося гладенько й миттю. Мову Онуфрія тут розуміли. Часом тобі траплялося забитися в котресь із навколишніх сіл, ти питався в селян дороги, тобі відповідали якоюсь незнайомою мовою. Та ти їх розумів. Верхи не треба було їздити. Коня свого ти позичив котромусь із товаришів, доброму вершникові, що знався на конях. Одне слово, все було гаразд. Не помічав лейтенант Тротта того, що хода його стала непевною, на уніформі були плями, на штанях бракувало напрасованого рубчика, а на сорочках — ґудзиків, що обличчя в нього увечері було жовте, вранці — попелясто-сіре, а погляд блукав, ні на чому не спиняючись. Він не грав у карти — єдине, що заспокоювало майора Цоґлауера. У житті кожної людини трапляються смуги, коли вона мусить пити. Дарма, воно минеться! Горілка була дешева! Здебільшого ж офіцери гинули через борги. Обов’язки свої Тротта виконував не недбаліше за інших. Бешкетів він не зчиняв, як дехто. Навпаки, що більше він випив, то лагідніший робився. Колись одружиться й зробиться непитущим! — гадав майор. Він у ласці у високого начальства. Швидко зробить кар’єру. Його й до генерального штабу заберуть, аби лишень забажав!

Пан фон Тротта обережно сів на край канапи обіч сина; він шукав доречних слів. Він не вмів розмовляти з п’яними.

— Тобі треба все ж таки, — сказав він, довгенько подумавши, — остерігатися горілки! Я, приміром, ніколи не перепивав.

Лейтенант зробив неймовірне зусилля, щоб змінити свою непоштиву поставу й випростатися. Та марно. Він придивився до старого, — тепер той був, хвалити Бога, один, його батько, що мусив задовольнитися вузеньким краєчком канапи й сидіти, зіпершися руками об коліна, — й запитав:

— Що ви тільки-но сказали, тату?

— Тобі треба остерігатися горілки! — повторив окружний начальник.

— Для чого? — спитав лейтенант.

— Про що це ти питаєш? — сказав пан фон Тротта, трохи втішений, бо ж син принаймні наче досить ясно розумів, що йому говорилося. — Горілка тебе занапастить. Згадай лиш Мозера!

— Мозер, Мозер… — повторив лейтенант. — Справді! Але ж він мав цілковиту рацію! Я згадав його! Він намалював дідів портрет!

— Ти не забув портрета? — дуже тихо запитав пан фон Тротта.

— Я не забув його, — відповів лейтенант. — Про той портрет я думав завжди. Я не досить дужий для того портрета! Мертві! Я не можу забути мертвих! Батьку, я нічого не можу забути! Батьку!

Пан фон Тротта безпорадно сидів біля сина, він не цілком розумів, що говорив Карл Йозеф, але відчував, що не лише сп’яніння кричало з молодої душі. Він відчував, що лейтенант волав про допомогу, а допомогти йому не міг! Він приїхав сюди, в прикордоння, сам шукаючи хоч крихти допомоги. Бо він був цілком сам у цьому світі! А світ цей теж гинув! Жак лежав у могилі, й він був геть самотній, він захотів ще раз побачити сина, а син виявився теж самотній і, може, тому, що був молодший, стояв ближче до загибелі світу. «Яким простим завжди здавався світ! — подумав окружний начальник. Задля кожного життєвого випадку існували певні правила поводження. Коли син приїздив на канікули, ти влаштовував йому екзамен. Коли він став лейтенантом, ти його поздоровляв. Коли він писав свої покірливі листи, в яких так мало говорив про себе, ти відповідав йому кількома статечними рядками. Але як повестися, коли син п’яний? Коли він волає: «Батьку!»? Коли душа його лементувала: «Батьку!»?»

Він побачив, що заходить Хойницький, і підвівся рвучкіше, ніж звик.

— Для вас надійшла телеграма, — повідомив Хойницький. — Її приніс посильний із готелю.

То була службова телеграма. Вона викликала пана фон Тротту додому.

— На жаль, вас уже вертають назад, — сказав Хойницький. — Це, певне, пов’язано з «соколами».

— Так, мабуть, із ними, — відказав пан фон Тротта. — Буде розрух.

Тепер він знав, що був надто безсилий, аби якось запобігти розрухові. Він страшенно втомився. Всього кілька років залишилося до пенсії! Однак тієї миті йому сяйнула раптова думка вийти на пенсію негайно. Він би міг піклуватися про Карла Йозефа — чим не добре діло для старого батька?

Хойницький сказав:

— Не просто запобігти заворушенням, коли в тебе зв’язані руки, як у цій бісовій імперії. Заарештуйте-но двох-трьох підбурювачів! На вас зразу накинуться всі ці «вільні муляри», депутати, «народні проводирі», газети — і їх враз повипускають. Сиробуйте-но розпустити спілку «соколів» — і матимете догану від намісника. Автономія! Ні, постривайте! Тут, у моєму окрузі, будь-яке заворушення скінчиться пострілами! Так, поки я тут живу, я — кандидат у члени уряду, і мене завжди обиратимуть. На щастя, тутешній край лежить на чималенькій відстані від усіх тих модних ідейок, що ви висиділи в своїх смердючих редакціях!

Він підступив до Карла Йозефа і мовив по-знавецькому, тоном людини, яка не вперше спілкується з п’яними:

— Ваш панотець мусить від’їздити!

І Карл Йозеф відразу його зрозумів. Він навіть спромігся підвестися. Каламутними очима він відшукав старого.

— Мені прикро, батьку!

— Я трохи стурбований щодо нього! — сказав окружний начальник Хойницькому.

— І слушно! Йому треба виїхати звідси. Коли він матиме відпустку, я спробую показати йому