Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

розумію вас, міс Гелмен, я сам відчув, це якась помилка, адже ви зупинилися в „Бридж-готелі“, нам це відомо», — і він запитав, чи не стану я заперечувати, якщо вони влаштують очну ставку — чи це справді називається очною ставкою? Я вже не пам’ятаю.

— Це не має значення, — заспокоїв її сер Генрі.

— Влаштують мені очну ставку з тим молодиком. Я сказала йому: «Звичайно ж, ні» — і вони привели його та сказали: «Це міс Гел’єр». О Боже! — вигукнула Джейн і завмерла з розкритим ротом.

— Не хвилюйтеся, моя люба, — втішила її міс Марпл. — Ми й так усі здогадалися, що це було з вами. І ви не назвали нам ані міста, ані чогось такого, що справді має вагу.

— Ви ж розумієте, — сказала Джейн. — Я хотіла розповідати так, ніби це сталося з кимось іншим. Але це важко, ой, як важко! Тобто ти весь час забуваєш, що ти вже не ти.

Усі запевнили її, що це справді важко, і, втішена й заспокоєна, вона продовжила свою дещо плутану розповідь.

— То був чоловік, досить приємний на вигляд — і навіть дуже приємний на вигляд. Молодий, із рудуватим волоссям. Він аж рота роззявив від подиву, коли побачив мене. А сержант запитав: «Це та леді?» А він сказав: «Ні, звичайно, це не вона. Яким же я був йолопом!» А я всміхнулася йому та сказала, що це не так важливо.

— Я можу уявити собі цю сцену, — сказав сер Генрі.

Джейн Гел’єр зсунула брови.

— Дайте-но подумати, як же мені ліпше розповідати далі…

— Ви можете розповісти нам, про що, власне, йдеться, люба, — сказала міс Марпл із такою лагідною поблажливістю, що ніхто не зміг би запідозрити її в іронії. — Тобто розкажіть, у чому була помилка того молодика, і про те, як пограбували той дім.

— О, справді, — сказала Джейн. — Річ у тому, що цей молодик — його звали Леслі Фолкнер — написав п’єсу. Власне, він написав кілька п’єс, хоча жодної з них не взяли для постановки в театрі. І він послав цю останню п’єсу мені, щоб я її прочитала. Я нічого про це не знала, бо, звичайно ж, мені посилають сотні п’єс, і дуже мало тих, які я читаю сама, — лише ті, що про них уже щось знаю. Але той містер Фолкнер таки послав мені ту п’єсу й, здається, він одержав від мене листа, але з’ясувалося, що насправді той лист був не від мене, — не знаю, чи ви мене розумієте…

Вона стривожено замовкла, і всі запевнили Джейн, що вони її розуміють.

— Там було написано, що я прочитала п'єсу, і вона мені дуже сподобалась, і чи не хотів би він прийти й обговорити її зі мною. І там було названо адресу: Бунгало, Рівербері. Містер Фолкнер був страшенно задоволений і прийшов туди, куди йому сказали прийти, — до бунгало. Покоївка відчинила йому двері, і він запитав міс Гел’єр, а вона сказала йому, що міс Гел’єр удома й чекає на нього, та провела його до вітальні, і там вийшла до нього жінка. І він подумав, що то я, не відчувши найменшого сумніву, і це мене дивує, адже він бачив мене на сцені, і мої фотографії дуже добре відомі, хіба не так?

— По всій Англії, з краю в край, — швидко сказала місіс Бентрі. — Але існує велика різниця між фотографією та її оригіналом, мою люба Джейн. Й існує також велика різниця між людиною у світлі рампи й поза сценою. І не кожна акторка так добре вміє зберігати свою ідентичність, як ви, моя люба, пам’ятайте про це.

— Може, й так, — сказала Джейн, трохи заспокоєна. — У всякому разі, він описав ту жінку як високу й світловолосу, з великими синіми очима й дуже симпатичну, тож я маю всі підстави припустити, що схожість там була. Звичайно ж, жодної підозри в нього не виникло. Вона сіла й почала розмову про його п’єсу та сказала, що дуже хоче зіграти в ній. Поки вони розмовляли, принесли коктейлі, і містер Фолкнер сприйняв це як належне й випив один із них. Останнє, що збереглося в його пам’яті, — це те, як він пив той коктейль. Коли він прокинувся — чи очуняв, чи як ви це називаєте, — то лежав на дорозі, але під самим живоплотом, тож не було небезпеки, що хтось його переїде. Голова йому паморочилась, і він весь тремтів, тож усе, що він зміг, — це зіп’ястись на ноги й пошкандибати по дорозі, не знаючи, куди він іде. Він сказав, що якби його глузд зберігся при ньому, він повернувся б до бунгало та спробував з’ясувати, що з ним сталося. Але він почував себе тупим і приголомшеним та йшов, не усвідомлюючи, що він робить. Він саме почав потроху приходити до тями, коли поліція заарештувала його.

— А чому поліція заарештувала його? — запитав доктор Ллойд.

— А хіба я вам не сказала? — мовила Джейн, широко розплющивши свої очі. — Яка ж я дурна. За крадіжку зі зламом.

— Ви згадували про крадіжку зі зламом, але не сказали, що саме сталося, де та як, — утрутилася до розмови місіс Бентрі.

— Ну, те бунгало, до якого він ходив, звичайно ж, мені не належало. Воно належало чоловікові на ім’я…

І знову Джейн зсунула брови та наморщила лоба.

— Ви хочете, щоб я знову став хрещеним батьком? — спитав сер Генрі. — Безкоштовне роздавання псевдонімів. Опишіть мені домовласника, а я його наділю прізвищем та ім'ям.

— То був один із найбагатших людей у місті, лицар.

— Сер Герман Коен, — запропонував сер Генрі.

— Це ім’я підходить чудово. Він придбав те бунгало для однієї дами; вона була дружиною актора й сама також актрисою.

— Ми назвемо актора Клод Лізон, — сказав сер Генрі, — а даму ми будемо знати за її сценічним ім’ям, скажімо, міс Мері Кер.

— Я думаю, ви дивовижно розумна людина, — сказала Джейн. — Збагнути не можу, як вам щастить так легко розв’язувати такі важкі проблеми. Отже, то був такий собі котедж для уїк-ендів для сера Германа — адже ви назвали його Германом — та для тієї дами. І, звичайно ж, його дружина нічого про це не знала.

— Як це часто буває в житті, — прокоментував сер Генрі.

— І він подарував тій актрисі чимало коштовних прикрас, серед них і кілька променистих смарагдів.

— Он як! — сказав доктор Ллойд. — Здається, ми підходимо до суті.

— Ці коштовності зберігалися в бунгало, замкнені лише в скриньці для прикрас. Поліція