Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

твоїй. Він не житиме за твоїми законами, жорстокими та несправедливими, він змінить їх, бо не бездушним войовником ввійде у світ, а допитливим шукачем, подорожнім на вічних стежинах добра…

— Годі! Я й так занадто довго слухав твою маячню. Мабуть, ти позбулася розуму. Сама накликаєш на себе мій гнів, хоча могла б жити у спокої та благоденстві. Ти більше не рабиня, але ти живеш у моїй державі і за її законами, які так тобі не до вподоби, підлягаєш суду за зухвалі бунтівничі розмови. До суду ж тебе замкнуть у в’язницю.

— Що для мене в’язниця твоя! Лише тіло моє можеш ти узв’язнити. Над душею моєю не маєш ти влади. І піду я, коли захочу.

— Ти й справді збожеволіла, вастійко! Чому ж тоді ти досі не пішла звідси, якщо могла?

— Тобі моїх слів не збагнути. Ні судити, ні карати мене тобі не дано. Життя моє мені й належить.

— Приставити до неї подвійну варту й очей із неї не спускати! Відповідаєте головою. Заберіть її!

…І знову ніс його кінь, і поряд з ним мчала жінка, котра по-чоловічому впевнено трималася в сідлі, і Ніваро, не оглядаючись, знав, що це Іана, і радів, що вони знову разом. Ні, він ніколи не вірив, що вона померла! Птахом в повітрі, рибою в струмку, прудконогим конем у степу вона вислизнула, втекла, повернула собі свободу і тепер поспішає додому. Швидко летять коні. Ось він, ліс, і рідний дім, і побіля нього стоять три її сини, і молодшому — молодшому й досі вісім років, як тоді, давно, йому, хлопчакові, теперішньому Ніваро Мудрому, Підкорювачу Морів…

— Пробач, о мій повелителю, що насмілююсь перервати твій сон…

Ніваро розплющив очі:

— Що сталося?

— Справа не терпить зволікання. Щойно прибув гонець. Погані новини: у Вастії повстання. Що накажеш, о Мудрий?..

Поклоніння змії

І знову запаморочливо швидко відплив у височінь ліс, і стрімко зросли стовбури дерев, і шугнуло вниз, у хащі велетенських трав, і налилося важким холодом тіло, яке ще мить тому променіло теплом, і почало воно свій неквапний рух уперед, розсуваючи пружні стебла. Ваура водночас охоплювала зором і в’юнку змію, яка звивалася поміж зелені, і зіщулену дівочу постать, що приникла до священного дерева Червоного птаха Вау. Батьки нарекли цим іменем дочку на честь птаха — покровителя роду, однак не порятував він од біди тих, що поклонялися йому. І тепер Ваура, остання з жінок свого нещасного племені, обертається на змію, покликану відплатити за зло. І дівчина під деревом віддаляється, маліє, а змія невблаганно повзе вперед. Вона має право на вирок і покару, Справедлива змія Холо…

* * *

— Я чув це від свого батька, а він — од свого, а той — від мого прадіда, і так споконвіку од старших до молодших переходили старовинні перекази. І я оповім їх тобі, дитино, щоб жила у тобі пам’ять про всіх вау. Наш рід не воскресити, але в тебе стане ще сил помститись за його загибель. Хай ненависть твоя буде, як жевріюча іскра, що чекає першого пориву вітру, аби спалахнути вогненним цвітом…

Глухо, мов шарудіння лісових верховіть, лунав голос старого Нігу, та Ваура не дослухалася до нього, бо вже знала напам’ять усе, що він міг їй розказати. Як народилися перші люди від матері-Сонця та батька-Місяця, як спустилися вони на кам’янисту, пустельну землю, і їхня небесна мати, відчувши до них жаль, перетворила буйне своє волосся на Праліс, аби їм було де жити й знаходити собі їжу, і як розділилися люди на племена, на роди, і кожен рід обрав собі одного з мешканців лісу, щоб поклонятися йому й прохати в нього допомоги та захисту в скруту… І один із родів почав називатися іменем Червоного птаха Вау, і прилетів до них Червоний птах, і опустився на найбільше дерево, і стало те дерево священним, і приносили вони до дерева дари, і молилися біля нього… Ріс та міцнів рід вау, і були чоловіки його сміливими й відважними, а жінки — старанними та дбайливими, і діти народжувалися здоровими, і хвороби обходили людей роду вау, і щастило їм у полюванні. А інші племена вклонялися іншим богам, і одне сусіднє плем’я вважало своєю покровителькою Справедливу змію Холо, а друге шанувало Чорного бика Кру… І спершу вистачало всім у Пралісі землі, води та їжі, і жили племена у злагоді. Та не дрімали духи ворожнечі й розбрату, мирні часи змінювалися тривожними часами, і приходили тоді вісники від ворожого племені, і ніхто не смів їх зачіпати, і ставили вони на стежках Знак війни, і стикалися між собою у відкритому бою воїни, летіли списи та стріли, були вбиті та поранені з обох боків, і перемагав той, хто мав більше сили, витривалості та вправності. Та ось одного разу в селищі роду вау було вбито Справедливу змію. І тоді жорстоке, підступне плем’я холо не прислало вісників, а напало потай, серед ночі, і з роду вау змогли порятуватися лише старий ворожбит та маленьке дівча…

— Ми повинні помститися! — хрипів Нігу. — Це наш обов’язок перед душами загиблих! Ти чуєш мене, Вауро?

— Так, — відповідала вона й заплющувала очі. їй хотілося заснути й хоча б уві сні сховатися від моторошних видив, але й у снах вони переслідували її.

Минуле невідступно йшло за нею, і непомірний тягар