Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

дів-весталок. Якщо ви бажаєте цієї великої честі для однієї зі своїх доньок, дізнайтеся спочатку, за якими критеріями їх обирають. Дівчинку беруть у весталки у віці між шістьма та десятьма роками. Обоє її батьків на цей момент мають бути живими. Кандидатка не може мати ніяких порушень мовлення чи слуху, а також ніяких видимих фізичних розладів. Жоден із її батьків не може бути в минулому рабом або займатися недостойною роботою: бути м’ясником, рибником, актором або кимось подібним. Батькові дівчинки, окрім того, слід бути жителем Італії.

Згідно з традицією, на розсуд Великого понтифіка, спочатку відбирають двадцять кандидаток у весталки. Остаточний відбір має відбуватися за допомогою жереба. Але в наші дні це навряд чи буває необхідно. Якщо котрийсь батько зі шляхетного роду пропонує понтифіку свою дочку, то священнику дозволяється її прийняти за умови, що її кандидатура не суперечить ніякому релігійному законові. Пошана, пов’язана із цією посадою, означає, що список претенденток поповнюється безперервно, тож немає необхідності обирати кого-небудь випадковим чином.

Щойно молоду весталку вибрано, її відразу супроводжують до храму Вести, розташованого на краю римського форуму, біля Палатинського пагорба, і там доручають Великому понтифіку. Першосвященник символічно хапає її за руку і вириває з обіймів батька, нібито захоплену на війні здобич. У цей момент дівчина виходить із-під батьківської влади і одержує право складати заповіт. Потім понтифік каже їй: «Я приймаю тебе, як таку, котра виконала всі вимоги закону, аби зробитися жрицею Вести, щоб ти виконувала всі обряди, які закон наказує виконувати весталці на благо римського народу». Весталки живуть у храмі богині, куди вдень може зайти будь-хто і побачити їх. Але вночі до будівлі не можна заходити жодному чоловікові. Від весталок вимагається не оскверняти себе заміжжям протягом тридцяти років, а замість цього присвячувати себе принесенню жертв і виконанню інших обрядів, викладених у священному законі. Перші десять років вони навчаються своїх нових обов’язків, наступні десять — їх виконують, а в останнє десятиліття передають досвід новеньким. По закінченні тридцятилітнього терміну служіння вони можуть вийти заміж, після того як знімуть із себе головні пов’язки та інші відзнаки, пов’язані з їхнім служінням. Деякі з них дійсно виходили заміж, але всі були такими нещасливими у шлюбах, що більшість весталок розглядають це як помсту богині тим, хто її покинув. Через те багато з них залишаються дівами і живуть у храмі до кінця своїх днів.

Найвища повага, що оточує цю посаду, означає, що більшість весталок не мають ніякого бажання виходити заміж або народжувати дітей. Найсуворіше покарання чекає на тих, хто не зміг дотриматися високих стандартів, що їх вимагає посада весталки. Великий понтифік особисто розслідує будь-які звинувачення в порушеннях і стежить за виконанням призначеного покарання. За незначні проступки весталок б’ють різками. Але тих, хто знехтував служінням богині, карають жалюгідною і ганебною смертю. Їх, іще живих, одягають у погребальний одяг і везуть на катафалку в супроводі урочистої похоронної процесії. Смутні рідні та друзі йдуть слідом та голосять. Неподалік Коллінських воріт процесія зупиняється біля підземної камери. У маленькому підземеллі є ліжко, лампа і стіл, на якому лежить трохи їжі. Великий понтифік здіймає руки до небес і промовляє молитву, а потім підводить засуджену весталку до звичайного ката, який допомагає їй спуститися драбиною вниз, до камери. Коли дівчина опиняється на самому дні, драбину витягають і засипають яму землею, доки майданчик не стане рівним, і тоді весталка залишається у своїй підземній камері помирати повільною смертю.

Мені одного разу не пощастило бачити, як такій страті за наказом імператора піддали старшу весталку. Багато хто вважав, що її було несправедливо звинувачено в недотриманні цноти, і те, як вона зустріла свою смерть, тільки посилило ці сумніви. Спускаючись до камери, вона зробила все, щоб не заплямувати власної гідності. У якийсь момент її вбрання зачепилося за драбину, і вона обернулася, щоб його підібрати. Коли кат запропонував їй руку, вона з огидою відсахнулася, уникаючи контакту з людиною такого низького походження, і всі присутні побачили, що сама вона так і залишилася чистою, бездоганною та цнотливою. Гордо і граційно вона спустилася під землю в свою гробницю і померла благочестиво та шляхетно.

Вам, можливо, захочеться запитати, як викривають невірних весталок. Часто богиня сама посилає знак, гасить священний вічний вогонь, який горить у її храмі. Це те, чого римляни бояться найбільше, вважаючи дуже поганим знаком — передвісником руйнування міста. Після того як зі злочинною весталкою буде покінчено у спосіб, описаний вище, священний вогонь наново внесуть до храму, і це супроводжуватиметься великою кількістю смиренних молитовних ритуалів, спрямованих на те, щоб умилостивити ображену богиню і відновити належний лад.

Причина, з якої держава так серйозно ставиться до релігійних питань, є досить простою: боги допомагатимуть римлянам рівно настільки, наскільки будуть ними задоволені. Тож виходить, що більше римляни вдовольнятимуть своїх божественних покровителів, то більших успіхів досягнуть. Своєю владою над світом ми зобов’язані благочестю, з яким ушановуємо наших богів, і зберігатимемо цю владу так довго, як це дозволять нам наші боги.

Боги беруть активну участь у завойовницьких походах римлян. Наприклад, перш ніж розпочати війну із сирійським царем Антіохом, сенат пообіцяв Юпітеру великі дари, якщо боги пошлють нам перемогу. Цю обітницю було принесено за посередництва Великого понтифіка, котрий промовив таку формулу: «Якщо війна, яку римський народ вирішив вести проти царя Антіоха, буде переможною, ми влаштуємо на твою честь, о Юпітере, великі ігри, що триватимуть протягом десяти днів, і принесемо щедрі грошові дарунки в усі твої святилища». Коли ми облягаємо місто нашого супротивника, військові жерці звертаються до богів нашого ворога, щоб прихилити їх на наш бік, і пояснюють, що під час пограбування міста до їхніх статуй ставитимуться з пошаною й опісля також продовжать їх шанувати. Без сумніву, богів значно більше приваблює можливість зробитися предметом поклоніння могутніх римлян, ніж якоїсь слабкої держави, що розпадається. «Боже чи богине, — оголошують наші жерці, — ти, хто охороняє мешканців цього міста, я молюся до тебе і шанобливо закликаю тебе залишити цей народ і це місто, покинути їхні споруди, храми та будинки й уразити людей страхом і жахом. Переходь до Рима! Наше місто і храми будуть для тебе приємнішими, а ми, римляни, будемо так дбайливо піклуватися про тебе, що ти відчуєш велику різницю. Якщо ти зробиш це, я даю обітницю, що ми зведемо тобі храми і влаштуємо ігри на твою честь».

Перш ніж стати до бою, ретельно вивчають знамення. Наприклад, перед тим як ми нанесли поразку самнітам