Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

капрал з двома легіонерами. Але ніяких ознак життя там не помітив. «Де Брієр? Чому не стріляє?» Щоб краще роздивитись, Андрій підповз до щілини. Його руки намацали купу стріляних гільз, які були ще теплі й пахли свіжоспаленим порохом. Хлопець підвів голову й роздивився довкола. І раптом побачив Бішо та його супутника. Обидва лежали трохи віддалік на березі протоки. З острівця туди вела піщана коса, на якій чітко відбилися сліди маленьких, немов дитячих ніг. Андрій рушив берегом до того місця, де впав Бішо.

Лейтенант лежав на камені, в одній руці стискаючи автомат, а в другій — пучок зірваного з каменя моху. Польова сумка Бішо виявилась порожньою, але під сорочкою вбитого Андрій знайшов якісь карти й друковані на машинці папери, що вже встигли затекти кров'ю. Запхавши все те у сумку, він звівся на ноги. Брати автомат чи ні? Вирішив не брати. У беззбройну людину, що підніме руки біля воріт форту Лай-Чао, стріляти не будуть. А з паперами французького штабу приймуть краще, ніж без них.

Щоб остаточно зорієнтуватися на місцевості, вирішив не обминати скелі. Вона височіла над болотом, її було видно навіть з дороги, де вони залишили машини, значить, з неї теж можна дещо побачити, принаймні точно визначити напрямок на Лай-Чао. Скеля була з бурого туфу. Чиясь завбачлива рука вирубала в її нетвердому тілі сходинки. Вони починалися навпроти тієї самої коси, якою він щойно дістався на берег з камінного острівця. Андрій ступив на перші сходинки й побачив знайомі сліди маленьких ніг на занесеному з коси мокрому піску. Він зупинився в нерішучості. Однак його вагання були недовгими. «Коли цей снайпер не стріляв у мене на болоті, чого має стріляти тепер? Адже я без зброї…»

Сходи вивели його на широкий майданчик, на протилежному боці якого він раптом побачив кам'яного слона. Слон був незвичний, мав три голови й шість кликів. За ним зяяло чорне провалля, що вело кудись у глиб скелі. Провалля мало вигляд пащі міфічного дракона, над яким, вирізьблений просто в скелі, сидів чотирирукий бог Хари-Хара.

Куля вдарила за крок позаду. Андрій здригнувся, кинувся за камінь і завмер. Берегом від того місця, де лежав Бішо, до скелі простував капрал Брієр де Ліль. «Як він тут опинився? Виходить, я прогледів його на болоті… Якого біса я попхався до цього храму, адже звідси ведуть єдині сходи. Сам себе загнав у пастку! Куди тепер? Капрал уже біля підніжжя скелі…»

Андрій кинувся до роззявленої пащі дракона. Звідти тягло могильним холодом. Моторошно, темно. Вузька галерея вела все глибше у морок. Зупинився. Став за рогом, виглянув. Від сходів до триголового слона підходив Брієр. Він раз у раз озирався, до чогось прислухаючись. Потім вийняв ракетницю і, ховаючись за слоном, крикнув:

— Слухай, ти, недоноску, віддай папери Бішо! Віддай, і я забуду, що ти живеш на світі!

Андрій не відповів.

— Мовчиш?! Ну зажди, я тебе зараз викурю з твоєї нори…

Капрал присів і вистрелив з ракетниці у пащу дракона. Червона ракета, немов кульова блискавка, пролетіла галереєю, наповнюючи її задушливим димом. Хлопець закашлявся і побіг туди, де виднілися вузькі сходи. Слідом полетіла друга ракета. Червоне світло кинуло довгу тінь на стіни. Андрій ледве протиснувся у вузький боковий лаз, гвинтовими сходами дістався нагору і опинився у широкій конічній галереї, ледве освітленій трьома вузенькими віконцями.

З віконця галереї було видно сходи, площадку і слона. А де ж Брієр? Невже подався в підземелля? Хлопець прислухався, однак ніщо не порушувало вікової тиші храму. Цієї миті він знову відчув на собі чийсь пильний погляд. Хто дивився і звідки, ніяк не міг зрозуміти.

Раптом щось зашаруділо біля входу. Андрій рвучко обернувся і похолов: в галерею повзли змії. Потривожені димом, вони шукали рятунку в храмі. Шарудіння заглушили глухі кроки. Хтось підіймався сходами. Сумніву не було. Так ходив тільки капрал де Ліль. На ньому була маска протигаза, гвинтівку він тримав напоготові, добре розуміючи, що Андрієві звідси подітись нікуди.

Біля віконця він зірвав протигаз, трохи відсапався і видихнув з погрозою:

— Досить гратись у піжмурки, Андре. Я знаю, що ти тут! Давай папери Бішо! Чуєш?

Андрій, затамувавши подих, мовчав.

— Ти що, оглух?! Де папери?..

Брієр клацнув затвором і поволі рушив до підніжжя трону Хари-Хара. Він був вже на відстані кількох кроків від своєї жертви, як раптом обличчя його спотворила гримаса жаху і болю. Капрал скрикнув і впав на коліна. Андрій глянув на нього і здригнувся. З-під колін у Брієра виповзала очкова змія. Хлопець прожогом кинувся до виходу з галереї. Вже був за крок від сходів, коли тупий удар в ліву лопатку кинув його на кам'яну стіну. Конаючи від смертельного укусу змії, Брієр устиг вистрелити йому в спину.

Андрій захрипів, закашлявся і відчув у роті присмак крові. Напружуючи останні сили, звівся на коліна, витер підборіддя. На пальцях лишилася липкувата рідина. Притис до грудей руку. Сорочка була мокра і тепла. Знову відчув — за ним хтось уважно стежить. Підвів очі і побачив уже знайомого бога Хари-Хара. Хлопець вже трохи розумівся на тому, що являють собою індуїстські боги. Вже встиг від когось почути легенду про збивання молочного моря, на дні якого була священна чаша з армітою — напоєм безсмертя. Море каламутили і боги і демони. І ті і другі хотіли заволодіти армітою, однак щодо її використання думки у них були різні. Демони вже простягали руки до напою безсмертя, і хто знає, що сталося б з людьми і землею, коли б вони заволоділи ним. Однак мудрий бог Вішну обернувся на чарівну жінку. Побачивши її, демони забули про все на світі. Чаша з еліксиром безсмертя дісталась богам, а напій життя людям. Демони задовольнилися жіночими чарами. Так з'явився культ Хари-Хара, дволикого і чотирирукого бога, образ якого з одного боку уособлює Вішну (Хари), бог заступник з дрючком у руці, а з другого — бог Шіва (Хара) з тризубом, що символізує смерть.

— З тризубом, що символізує смерть… — прошепотів Андрій.