Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава дванадцята. 5-е жовтня, середа, день 31-й

Уранці Макс ледь не запізнився на розвозку. Забув узяти ключ від кабінету, довелося повертатися. Сівши в бусик, він привітався з здивованим водієм.

– Щось тебе давно не було, я вже подумав, що ти звільнився, – Саня був не балакучим, і така промова для нього – це ціла подія.

– Ні, все нормально. Я просто прихворів, – Макс не став вдаватися в подробиці. Нікому воно не треба було все одно. Після сьогоднішньої ночі він став уже пристосовуватися до посиленого слуху й нюху. Якось навчився не слухати й не нюхати... Звертав увагу тільки на те, на що хотів, або на зовсім уже яскраві звуки чи запахи. Воно і зі звичайним слухом так само – адже не слухаєш же все, що звучить навкруги. Чуєш все, а от звертаєш увагу тільки на те, на що мозок налаштований. Он, кажуть, жінки й уві сні на дитячий плач реагують. Так само і з запахами. Свій запах мало все. Дерева, листя, люди, їхній одяг, речі. Абсолютно все і по-різному. Щось приємно, а щось не дуже, або навіть зовсім бридко. Від великої кількості запахів голова боліла ще дужче, хоча Макс давно вважав, що більше вже нікуди.

Машина виїхала з міста і він прикрив очі, можна було й покуняти трохи. Але варто було розслабитися, як знову почалося – головний біль стукав у скроні ударним ритмом. Серце стукає. Через кілька хвилин, здивувавшись, зрозумів: це не своє серце він чує, як зазвичай, а водія буса. Чітко прослуховувалися всі етапи його роботи – напруження-стиснення відкриття-закриття клапанів, розслаблення. Не розплющуючи очей, Максим побачив артерії та вени в тілі водія, як серце прокачує ними кров. І ні одяг Сашка, ні спинка сидіння не заважали його спостереженням. Макс уже почав звикати до своїх можливостей, навчитися б ще “вмикати” їх за своїм бажанням. Ось шкіра, м’язи, ребра... Як він уже зрозумів, усе живе і нормально функціонуюче світилося злегка зеленуватим, а от якщо щось було запалене або мертве, то підсвічування змінювалося від яскраво червоного до бордового або навіть чорного. “Ось він кровотік і робота легень... а ось самі легені... треба Сані сказати, щоб палити кидав... не подобається мені ось ця пляма в правій легені”... – подумав Макс, легка дрімота не відпускала його, і він був цьому радий. Відпочити за ніч вдалось не дуже. Учора, вийшовши з клініки, доїхав до своєї зупинки і вирішив зайти ще й у маркет. Назбиравши у візок усякого потрібного, підійшов до каси. Дівчини, що сподобалася йому, так і не було. Не було її і на інших касах, не з’явилася вона і за той час, що він стояв у черзі. Насилу дотягнувши на п’ятий поверх пакет із продуктами, розсортував усе по місцях, поставив варитися картоплю і пішов у душ. Після водних процедур стало легше, але ненадовго – картопляне пюре з салатом висмоктали з нього залишок сил і, відкинувши сумніви, Макс упав спати. Проспав до дев’ятнадцятої години. Весь залишок вечора і пів ночі, аж тремтячи від збудження, він програвся з новою іграшкою – розбирав і збирав своє тлінне тіло поглядом на складові частини, як 3D модель. Знайшов у себе зарослу тріщину в кістці руки, про яку й не знав навіть, тепер стало зрозуміло чому рука ниє на погоду. Потім прийшла інша ідея і він став гладити, розминати пальцями те місце на руці, де було пошкодження. Коли щось болить – хочеться погладити, розім’яти... Нічого особливого не сталося, тільки знову захотілося їсти. Трохи розчарований, поплентався на кухню. Підкріпившись, продовжив. Тепер він лазив по дротах. Відстежив куди йде проводка з його квартири, знайшов у сусіда лінію електрики поза лічильником і спалив її, банально замкнувши. З дитячим захопленням простежив, як коротке замикання проскочило через диференційований автомат і випалило блок живлення майнінг-ферми. Жодних докорів сумління при цьому не відчув: це просто свинство – нестачу кіловат-годин енергослужба виставляла всьому будинку в борг і сума була не маленька. А цей крендель, надумав майнінг-ферму без лічильника живити, бо якщо за все платити, то видобувати біткоїни або що він там копає, стає не вигідно. З почуттям виконаного обов’язку і відчуттям, що все в його житті тепер буде якось по-іншому, Максим нарешті вклав себе спати. Йому було легко і спокійно, так, наче знайшов мільйон доларів і тепер усі проблеми були вирішені назавжди. Якби тільки ще не боліла голова.

Уночі знову прийшли дивні сни. Бачив височенні гори, снігові шапки на них і лід. Сонце вставало з-за них, просвічуючи лід наскрізь, але чомусь світло це було червоним. Величний ліс починався від підніжжя гір, дерева були значно вищими від звичних йому сосен чи навіть кедрів. У лісі бродила, повзала і жерла одна одну маса тварин, волохатих, рогатих і зубатих. Багато з них були схожі на звичних йому звірів, але все ж були істотні відмінності. Були страшні чудовиська, яких він ніколи не бачив, їхні очі світилися неприборканою люттю. Потім з’явилися люди. Одягнені й озброєні як у середньовіччі – полотняний одяг, металеві обладунки, мечі, луки... Війна... величезна армія, що мчить по полю, їй на зустріч вилітають вогняні стріли... і трупи, гори трупів, спалених і розірваних, розрізаних на частини. Пісок, багато піску, пустеля... спека, піт тече по обличчю, виїдаючи очі, дуже хочеться пити. Кошеня, зовсім маленьке ще... І знову битва, ціле поле загиблих ратників. Шматки тіл валялися всюди. І чомусь він відчував, що в усьому цьому винен він. А ще він побачив очі. Ніжний дівочий погляд. У цих очах було море презирства й ненависті…

Надивившись на Сашкові нутрощі, Макс перевів погляд. Поруч із собою він відчував інше тіло – це сиділа Тетяна Миколаївна, в миру іноді просто Таня, бо з нею він часто перетинався в одному спортзалі. Начальниця відділу продажів, жорстка і войовнича панянка, трохи молодша за нього, зростом метршісятп’ять і вагою до півцентнера... Заноза ще та. Щоб її роздивитися, Максу тепер навіть не потрібно було повертати голову – дивився він не очима, просто подумав, на що дивиться і побачив її. Природно, що тіло було жіночим, струнким і доглянутим, на що Макс подумки посміхнувся – бувають же в житті і приємні подарунки від долі. Ось хребет, мабуть, із легким сколіозом, бо виблискував червоними цятками у вузликах нервових закінчень, ось серце, печінка, судини теж були трохи не в порядку – кров текла якимись ривками... Що довше Макс дивився, то чіткіше він бачив усю картинку, то зрозуміліше йому ставало, що і де відбувається. Він уже призвичаївся за бажанням наближати картинку, збільшуючи її до необхідного розміру, щоб те, на чому зупинився його внутрішній “погляд”, ставало максимально зрозумілим – “зайві” тканини або органи ніби розчинялися, залишаючи тільки потрібне. Комп’ютерне моделювання з пошаровим промальовуванням працювало як слід... Глянув нижче, червоніючи, наче побоюючись, що його спіймають за підгляданням… унизу її живота в око йому майже одразу впала чужорідна зелена цятка. Вона слабенько й невпевнено пульсувала. “Дивно, – подумав Максим, – чужорідне, але зелене. Зелена – значить своя, притаманна організму і правильно працює. Чому ж тоді чужорідна? Щось там не так”. Цятка та хоч і дрібна, але якимось чином виділялася навіть на тлі потужних зелених ліній потоків крові в судинах матки. “Е... та наша Таня вагітна! – подумки видихнув Макс, – два тижні, схоже... от же ж молодчинка”! Звідки він це дізнався сам не розумів. Але був твердо впевнений, що майбутній дитині не більше 2-х тижнів. “Вона ж пів життя мріє про дитину і все ніяк. Звісно, це таємниця, але хіба в жіночому колективі щось можна приховати? Та й у чоловічому теж. Усе в тебе буде добре, малеча, хто б ти там не був, хлопчик чи дівчисько”, – і Макс подумки погладив майбутню дитину по уявній майбутній голові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍